Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

Поки збирався з думками, присів біля шафи й важко зітхнув. Був упевнений: ще секунда, і він це зробить. Коли підняв очі, завмер. За батареєю був схований пістолет, дивлячись на який, Микита випадково забув про все на світі. Його рука потягнулася до знахідки, бажаючи переконатися, що зброя справжня.  

Знову клацання замка. Переляканий Микита миттєво зачинив вікно і сховався за шафою, притиснувши зброю до грудей.

Віктор Григорович поспіхом кинувся до столу і, притримуючи плечем телефон, почав рискати по шухлядах, а Микита ледь не посивів за ці секунди. Серце калатало, долоні спітніли так, що ось-ось готові були випустити пістолет. Про всяк випадок він сховав його у внутрішню кишеню куртки.

Захопивши стопку документів, директор зник, а Микита нарешті змусив себе підійти до вікна і залізти на підвіконня. Не став зволікати, адже через власний страх мало все не зіпсував. Тоді відповідати довелося б обом.

Перед стрибком він захлопнув вікно і, прикривши очі, полетів на землю. До нього підбіг Данило.

– За час твоєї відсутності справді можна було рознести його кабінет. Сподіваюся, ти це зробив.

– Та щоб я ще хоч раз тебе послухав! – рявкнув Микита. – Сам увесь такий непричетний, а мене підставляєш кожного клятого разу. Йди до біса, Данило!

Висказавши малу частину, Микита пішов у бік шкільного входу. За кутом, де немає вікон, він різко зупинився, дістав із кишені пістолет і, прикривши курткою, показав другу.

Данило, не встигнувши загальмувати, сприйняв цей жест по-своєму. Опинившись під дулом пістолета, він байдуже підняв долоні.

Микита нервово цокнув:

– Знущаєшся?

– Так.

– Навіщо нашому гному пістолет?

– Двієчників розстрілювати. Взяв ти його навіщо?

– Я... я випадково, – Микита вперше замислився над цим питанням. – Вітя повернувся, коли ти звалив. Я вчасно сховався, потім злякався і забув.

– Чуваче, якби в мене був пістолет, я б уже не лякався.

– Може, його назад підкинути?

Данило примружився:

– Ти готовий повернутися до нього ще раз?

– Та я його десятою дорогою обходити буду!

– Тоді пропоную про все забути, – порадив Данило. – Ти нічого не брав, нічого не бачив. Якщо тобі буде спокійніше, пістолет я можу забрати собі.

– Навіщо він тобі? У що ти знову вплутався?

– На полювання з ним піду. Потім вас на шашлики покличу.

Микита змучено видихнув:

– Чому я досі тебе терплю?

Він не став чекати відповіді й пішов до будівлі школи. Відчуття страху не зникало, навіть чуючи позаду кроки друга. Кожен шелест і подих вітру викликав тремтіння при думках, що директор про все дізнався і розмірковує над покаранням.

У школі, де Микита навчався одинадцятий рік, раптом відчув щось чуже й невідоме, особливо в холі, де похмурі сірі стіни так і навіювали жах. Натомість Данило зберігав незбагненний спокій, а кожна репліка супроводжувалася дурним жартом, що так дратували Микиту.

Вони піднялися на третій поверх і зайшли в клас, що виявився порожнім, за одним єдиним винятком. Їхня подруга Даша Паустовська затрималася на чергування: підмести, вимити підлогу і дошку. Хтось працював у парі, а хтось наодинці та вдвічі рідше. Вона вибрала друге.

У момент появи хлопців Даша закінчила прибирати й збиралася додому. Взявши гребінець, пішла в кінець класу до дзеркала.

Данило стежив за кожним її рухом, і коли вона точно не наважилася б обернутися, простягнув руку Микиті, який без слів розумів, що від нього потрібно. Тільки-но пістолет торкнувся долоні Данила, як він помітив у дзеркалі погляд Даші, спрямований прямо на них.

– Йооой, – протягнув Данило. – Так тупо спалитися...

Даша повернулася до них.

– Звідки це у вас?

– Що будемо робити із зайвим свідком? – прошепотів він і сховав зброю за спину, прикривши толстовкою.

– Я розберуся, – пообіцяв Нік і повільно рушив до своєї дівчини, паралельно придумуючи щось правдоподібне. Можна відволікти та змінити тему, що він і зробив, зупинившись неприпустимо близько. – Він не справжній. Для розіграшу принесли. Тож облиш.

Поки Даша розмірковувала над безглуздою відповіддю, Нік обережно схопився за поділ її спідниці та потягнув униз, щоб сильніше прикривала стегна. Часто так робив, бо дах зносило, коли бачив пожираючі погляди хлопців на його дівчині. Згорав від ревнощів, а заборонити так одягатися не міг. Та й скромний одяг не допоможе уникнути зайвої уваги.

Даша поправила спідницю і різко підняла очі, помітивши, що цією сценою спостерігав Данило. Їй навіть незручно стало.

– Ми йдемо до Віки? – Микита змінив тему.

– Так. Звичайно.

– Може, краще до мене? – він ледь помітно смикнув бровою. – Мати до ранку на роботі.

Від його вимогливого погляду Даша розгубилася. Потрібно щось відповісти, а брехати й виправдовуватися не хотілося.