Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

– Слухай, я... взагалі...

Різкий гуркіт змусив їх забути всі розмови й повернутися. Недалеко від них стояв Данило, а поруч із його партою валявся рюкзак, який він раптово упустив на підлогу. Не дивлячись у їхній бік, присів і почав збирати речі, що випали, пістолет сховав туди ж.

Це секундне збентеження надало Даші впевненості.

– Може, іншим разом. Віка – наша найкраща подруга, і ми зобов'язані там бути. А тепер відповідайте, звідки пістолет? – вона загрозливо поставила руки в боки.

Тоді Микита розповів їй. Починаючи з кабінету директора і закінчуючи вулицею. Данило з рішенням друга був не згоден, але промовчав.

– І що ви робили в нього в кабінеті? – поцікавилася Даша.

– Усі питання до Данила. Це він у нас усе забуває, – розлютився Микита й обернувся: – Знаєш, як ти мене підставив?! Я думав, з глузду з'їду, поки там ховався. Морду тобі набити хотілося, що ти кожного разу втягуєш мене у свої ідіотські ігри!

– Що ж ти погодився? – Данило закинув рюкзак на плече і підійшов до них. – Теж фізика важко дається?

– Та начхати мені на оцінки! Тебе, придурка, кидати не хотілося.

Їхні розмови на підвищених тонах могли затягнутися, якби не запитання Даші:

– Вас ніхто не помітив?

– Ні, хоча могли – відповів Микита. – Довелося грати у хованки з директором, поки вони новеньких обговорюють.

– Що кажуть?

Микита глянув на Данила, який дірку в ньому пропалив, благаючи промовчати. Ця інформація не точна, можливо, небезпечна, а отже, непотрібна. Але він не послухав.

– Їх не повинні були брати в нашу школу, бо вони знають зайве. За це їм хотіли стерти пам'ять, не розумію як. Невже гіпноз?

– Є інший метод, – заявила Даша.

– Хто вони взагалі такі? – запитав Нік самого себе.

– Дізнайся у них, – Данило сів на вчительський стіл і почав неквапливо махати ногами.

– Просто так вони нічого не скажуть, навіть якщо пам'ятають, – заперечила Даша. – Але розібратися треба.

Данило кивнув.

– Є можливість побувати в ролі детективів.

– Чуваче, тобі треба менше читати, – вирвалося у Микити. – Твій паперовий гумор мене добиває.

– А тобі варто припинити слухати той тупий реп.

– Так, досить! – встряла Даша. – У тому, що тут відбувається, немає місця для жартів.

– Але ми їх знайдемо, – очі Данила загорілися. – А ти щось знаєш? Так? – він дивився на неї довше, ніж зазвичай, поки вона не розкололася.

– Через те, що тут відбувається, убили мого батька. Я хочу знати, у чому справа.

Двоє хлопців переглянулися.

– Ти ж казала, він помер від астми, – нагадав Микита.

– Я була неправа.