Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

3

О п'ятій годині Ліза і Женя йшли за адресою, яку їм дала Віка. Вони прискорювалися з кожним кроком, бо боялися запізнитися навіть на кілька хвилин. На уроки так не поспішали, як до можливості поспілкуватися з новими людьми.

Проживши в цьому місті все життя, вони все одно спромоглися заблукати. Їм ще не доводилося бувати в місцевості, розташованій на околиці, що виглядала набагато сучасніше і яскравіше. Тут жила еліта суспільства, де кожен немов змагався, чий будинок краще.

Брат і сестра ніколи не замислювалися, що в цьому простому містечку хтось може володіти такою розкішшю. Місто й справді маленьке, або, як каже молодь, навіть сходити нікуди. З пристойних місць – кілька кав'ярень, парк і будинок культури, де відбуваються всі важливі події та дискотеки. Окрім важливої інфраструктури, у місті є три школи, кожна зі своїм номером.

Школа номер п'ять, де Ліза і Женя провчилися десять років, мала погану репутацію, але мало хто вірив чуткам і з радістю віддавав туди дітей. Навантажують там не сильно, а під час вступу оцінки важливі не менше, ніж результати іспитів. Ці двоє з радістю повернули б час назад і вибрали іншу школу, бажано в якій вони зараз – номер один. На жаль, час втрачено, а від минулого не втечеш.

Ліза і Женя розуміли, що прямують у вірному напрямку, коли почули гучну музику, що лунала з двоповерхового будинку. Біля великих воріт помітили трьох однокласників, із двома з яких вони вже встигли познайомитися.

Данило стояв із цигаркою в зубах і щось розповідав друзям. Поруч з ним була Даша, у чорній короткій сукні, зверху шкіряна куртка одного з хлопців, імовірно, Данила, яка ідеально доповнювала образ, попри те, що вона в ній ледь не тонула.

Дивлячись на їхній одяг, Ліза дійшла до висновку, що не дарма вбралася, особливо побачивши незнайомого хлопця. Його світле волосся з поголеними скронями, що було укладене назад, привертало увагу, а яскраво-блакитні очі здавались надзвичайно виразними. Вдягнений він був у більш звичний для Лізи образ, як у її брата: прості джинси й темна толстовка з написом.

Коли брат і сестра підійшли, то опинилися під прицілом одразу трьох пар очей.

– Нарешті ви прийшли, – посміхнулася Даша, забувши про розповідь друга.

Микиті не вдалося познайомитися з новенькими раніше, тому він зробив це зараз. Оглянув їх з ніг до голови й, помітивши на собі надто зацікавлений погляд Лізи, простягнув обом по руці, затиснувши цигарку зубами.

– Для своїх можна просто Нік, – сказав він.

– А вони до чого? – пожартував Данило, видихаючи на друга клубок диму.

Новенькі одночасно відповіли на привітання, потиснувши йому руки. Представитися не встигли, як до них підбігла хазяйка будинку і потягла у двір на екскурсію.

Двоє хлопців провели їх хмурими поглядами, думаючи про одне й те саме.

– Мені ж не здалося, – помітив Нік часи, коли Віка проявляла надмірну увагу новенькому.

– Не здалося, – Данило виплюнув цигарку і пішов у двір.

Водночас Віка водила нових однокласників по будинку і тараторила без перерви: встигла перемити кістки кожному однокласнику, але інформацію про себе фільтрувала, що не дивно, адже хотілося постати в кращому світлі перед новими людьми.

Ліза слухала на пів вуха, бо була дуже захоплена дизайном кімнат і окремим приміщенням на подвір'ї, де знаходився басейн і більярд. Віка навіть запросила їх у гості в найближчому майбутньому, що вони сприйняли скептично. Ймовірно, господиня будинку вже встигла добряче випити й про свої слова забула через кілька хвилин.

Виявилося, інші прийшли раніше, і коли екскурсія для новеньких закінчилася, всі були в потрібній кондиції – тільки пити від цього менше не стали.

У вітальні вмістилося п'ятнадцять осіб, які незабаром розійшлися по кімнатах: хтось зник на кухні, хтось – на сходах, у прихожій або на вулиці.

З колонок долинала музика, що періодично змінювала гучність за замовленням гостей; по кутах стояло кілька столів зі значною кількістю склянок, поруч – стіл із закусками. На стіні – плазма, посеред кімнати знаходився м'який коричневий диван і пару крісел; за ці місця деякі навіть бійку влаштували.

Перший час новенькі поводилися стриманіше: небагато говорили й пили повільно, чого не скажеш про інших – тих, для кого сенс подібної вечірки полягав у алкоголі та видовищах.

– За останній рік! – Данило підняв склянку з коньяком.

– Сумнівний тост, – засміялася Віка.

– Ти просто суті не вловила.

На п'яну голову будь-який тост доречний, тож усі потягнулися за напоями.

Через кілька склянок компанії розділилися, і поки дівчата, сидячи на килимі, задихалися від сміху, згадуючи ганебний випадок десятирічної давності, хлопці, розмістившись у кутку, влаштовували змагання, хто більше вип'є. Дивилися на вибудувані ряди чарок, кривилися, плювалися, але пили. Кожен мріяв перемогти, особливо, якщо гра на гроші. Коли залишилося всього пару лідерів – Назар і Микита, азарт дійшов до межі.

Микита не очікував зайти так далеко і перепити Назара, витримці якого можна тільки позаздрити. Здавалося, він жив у спортзалі й тонами їв протеїн, а лиса голова і яскраво виражені вилиці надавали грізного вигляду. Складно перемогти такого бугая, але Микита зміг.