Читати книгу - "Луцьк, Герцог Фламберг"

Петро рушив крізь завірюху, впевнено прокладаючи шлях серед снігових заметів. Луцьк, сидячи на його спині, з цікавістю розглядав навколишній світ. Він ніколи не був так далеко від дому.

Петро, незважаючи на свої розміри та незграбність, рухався на диво швидко та вправно. Він ніби відчував найменші зміни рельєфу, обминаючи небезпечні тріщини в льоду та глибокі замети. Луцьк, міцно тримаючись за його шию, з захопленням спостерігав за тим, як впевнено морж прокладає шлях крізь снігову бурю.

– Куди ми йдемо? – запитав Луцьк, коли вітер трохи вщух.

– Я веду тебе до Скелі Моржів, – відповів Петро. – Там ми зможемо перечекати завірюху і відпочити.

– А Скеля Моржів далеко? – поцікавився Луцьк.

– Не дуже, – сказав Петро. – Якщо буря не посилиться, то ми дістанемося туди до вечора.

Луцьк зрадів. Він вже втомився і змерз, і мріяв про теплий і затишний куточок, де можна було б відігрітися і поспати.

– А ти часто буваєш на Скелі Моржів? – запитав він Петра.

– Так, досить часто, – відповів морж. – Це місце зустрічі моржів з усієї Антарктиди. Ми збираємося там, щоб обмінятися новинами, позмагатися в силі і просто побалакати.

– А пінгвіни теж бувають на Скелі Моржів? – поцікавився Луцьк.

– Звичайно, – сказав Петро. – Ми з пінгвінами добрі сусіди і часто допомагаємо один одному.

Луцьк здивувався. Він ніколи не чув, щоб пінгвіни і моржі були друзями. Він завжди думав, що моржі – це великі і страшні тварини, які можуть скривдити маленьких пінгвінів.

– А ти не боїшся моржів? – запитав Петро, ніби прочитавши його думки.

– Вже ні, – відповів Луцьк, усміхаючись. – Ти дуже добрий.

Петро теж усміхнувся. Він був радий, що зміг заспокоїти маленького пінгвіна.

Вони продовжували свою подорож, і з кожною хвилиною завірюха починала вщухати. Сніг падав все рідше, вітер стихав, і крізь хмари почали проглядати промені сонця.

Завірюха нарешті вщухла. Хмари розійшлися, і сонце засяяло над Антарктидою, ніби вітаючи мандрівників з перемогою над стихією. Луцьк, засліплений яскравим світлом, замружив очі. Коли він знову їх розплющив, то не повірив своєму зору.

Перед ним виростала велетенська скеля, що нагадувала за формою моржа, який ліг відпочивати. Це і була Скеля Моржів, про яку розповідав Петро. На її схилах грілися на сонці десятки моржів – великих і малих, старих і молодих. Вони лежали, ніжилися в променях сонця, балакали і гралися з малятами.

– Ось ми і прийшли, – сказав Петро, зупиняючись біля підніжжя скелі.

Луцьк зіскочив з його спини і з цікавістю розглядав моржів. Він і не думав побачити стільки моржів одночасно.

– Ходімо, я познайомлю тебе з моїми друзями, – сказав Петро і повів Луцька до групи моржів, які грілися на сонці.

Моржі привітно зустріли Петра і з цікавістю розглядали маленького пінгвіна.

– Це Луцьк, – представив його Петро. – Він заблукав під час завірюхи, і я привів його сюди.

– Ласкаво просимо до Скелі Моржів, Луцьку! – сказав старий морж з довгою сивою бородою. – Ми раді бачити тебе у нас в гостях.

– Дякую, – відповів Луцьк, трохи соромлячись.

– Не соромся, малий, – сказав інший морж, підштовхуючи до нього льодяну миску з крилем. – Пригощайся.

Луцьк з апетитом поїв і відчув, як сили повертаються до нього. Він розповів моржам про свою пригоду, і вони уважно його слухали, співчували йому і підбадьорювали.

– Не переживай, Луцьку, – сказав старий морж. – Ми обов'язково допоможемо тобі знайти твоїх батьків.

Луцьк зрадів і подякував моржам за їхню доброту. Він відчув, що знайшов нових друзів, які йому допоможуть.

На Скелі Моржів панувала атмосфера свята. Моржі, радіючи гарній погоді(яка тепер стала гарною) та зустрічі з друзями, влаштували веселі ігри та змагання. Луцьк, спостерігаючи за ними, забув про всі свої тривоги. Він сміявся, грався з моржатами, які виявилися дуже веселими та дружелюбними, і навіть спробував позмагатися з ними в ковзанні на льоду.

Але старий морж з сивою бородою, якого звали Моріс, не забув про обіцянку допомогти Луцьку. Він зібрав навколо себе кількох досвідчених моржів і разом вони почали обговорювати, як знайти батьків маленького пінгвіна.

– Завірюха була дуже сильною, – сказав Моріс. – Вона могла занести Луцька дуже далеко від його дому.

– Треба розпитати птахів, – запропонував один з моржів. – Вони багато літають і можуть знати, де знаходиться колонія Луцька.

– Добра ідея, – підтримав Моріс. – А ще можна звернутися до китів. Вони теж багато мандрують і мають гострий слух. Можливо, вони чули крики пінгвінів, які шукають свого малюка.

Моржі вирішили не гаяти часу і відправили кількох гонців на пошуки птахів і китів. А Луцьк тим часом продовжував гратися з моржатами, не підозрюючи, що його доля вирішується в цей момент.

Моржі, відправлені на пошуки, повернулись до Скелі з хорошими новинами.

– Ми знайшли зграю буревісників! – розповідав один з них, важко дихаючи. – Вони бачили колонію пінгвінів неподалік звідси, за Льодовиковим хребтом. Кажуть, там зараз великий переполох, бо зник малюк.

– А ми зустріли горбатих китів! – додав інший морж. – Вони пливуть на північ і обіцяли передати звістку про Луцька всім пінгвінам, яких зустрінуть на своєму шляху.

Луцьк, почувши це, зрадів. Він уже не сумнівався, що скоро побачить своїх батьків.

Моріс, старий і мудрий морж, вирішив особисто супроводжувати Луцька до Льодовикового хребта.

– Я не можу відпустити тебе самого, малий, – сказав він. – Хто знає, які ще небезпеки можуть підстерігати тебе на шляху.

Луцьк був вдячний Морісу за турботу і з радістю погодився.

На ранок вони вирушили в дорогу. Петро теж пішов з ними, щоб допомогти Морісу перебратися через Льодовиковий хребет. Луцьк сидів на спині Петра, а Моріс йшов поруч, спираючись на свій міцний кийок.