Читати книгу - "Луцьк, Герцог Фламберг"

Подорож мала стати нелегкою. Але Луцьк не скаржився. Він знав, що кожен крок наближає його до дому.

Льодовиковий хребет зустрів мандрівників крижаним вітром та сліпучим сонцем, що відбивалося від білосніжних вершин. Луцьк, сидячи на спині Петра, з захопленням розглядав величні гори, що здіймалися до неба.

– Які вони високі! – вигукнув він.

– Так, Льодовиковий хребет – це найвищі гори в Антарктиді, – сказав Моріс. – Але ми обов'язково його подолаємо.

Шлях був важким і небезпечним. Вони йшли вузькими стежками, що звивалися між скелями, перетинали замерзлі річки і обходили глибокі тріщини в льоду. Петро обережно ступав своїми великими лапами, щоб не зірватися в прірву. Моріс спирався на свій кийок і уважно дивився під ноги. Луцьк міцно тримався за шию Петра і намагався не дивитися вниз.

Раптом попереду почувся гучний тріск. Земля під їхніми ногами затряслася, і з гори почала сходити лавина.

– Бережіться! – крикнув Моріс.

Петро відчув небезпеку першим. Він швидко зіштовхнув Луцька і Моріса в бік, прикривши їх своїм масивним тілом. Лавина накрила їх з головою. Петро відчув сильний удар, але міцно тримав Луцька і Моріса, захищаючи їх від снігу та каміння. Проте стихія була страшною. Луцьк відчув, як його кидає з боку в бік, як він падає в якусь прірву. Потім він втратив свідомість.

Коли Луцьк розплющив очі, перше, що він побачив, було зоряне небо. Він лежав на спині, закопаний у м'який сніг. Голова трохи паморочилася, але, здається, все було ціле.

– Петре! Морісе! – покликав він, але відповіді не було.

Луцьк підвівся і озирнувся. Він опинився на дні глибокої ущелини, куди, мабуть, його занесла лавина. Навколо височіли стрімкі крижані стіни, а над головою сяяли зірки. Петра і Моріса ніде не було видно.

– Де ж вони? – запитав сам себе Луцьк, і його серце стиснулося від страху.

Він почав кликати своїх друзів, але його голос луною відбивався від крижаних стін, і ніхто йому не відповідав. Луцьк відчув себе зовсім самотнім і безпорадним.

В цей час високо в небі пролітав буревісник. Він ніс у дзьобі маленький блискучий кристал, який йому передав Степаній, дух айсберга.

— Віднеси це Луцьку, — сказав Степаній. — Цей кристал допоможе йому знайти дорогу, якщо він заблукає. Обов’язково знайди його.

Буревісник летів над землею, вдивляючись в снігові замети. Раптом він помітив маленького пінгвіна, який стояв на дні глибокої ущелини.

— Це ж Луцьк! — зрадів буревісник. — Степаній просив передати йому цей кристал.

Він спустився і обережно поклав кристал на сніг біля лапок Луцька.

— Тримай, маленький, це Степаній передав, — сказав буревісник. — Це тобі допоможе!

Луцьк з вдячністю подивився на буревісника і взяв кристал. Він відчув, як його наповнює дивна сила і впевненість, що він обов'язково знайде дорогу додому. Він подякував птаху і той полетів.

– Я знайду свій дім! – вирішив він. – Я не здамся!

Раптом кристал почав сяяти, наче вказуючи шлях в одному з напрямків.

Він почав шукати вихід з ущелини, слідуючи за сяйвом кристала. Кристал вів його вперед, вказуючи шлях серед крижаних лабіринтів.

Луцьк йшов за сяйвом кристала, який вів його все глибше в крижаний лабіринт. Ущелина виявилася на диво великою, з численними розгалуженнями та тунелями. Іноді кристал вказував шлях вгору, і Луцьку доводилося лізти по слизьких стінах, чіпляючись за крижані виступи. Іноді шлях вів вниз, і він обережно спускався в темряву, не знаючи, що чекає на нього за черговим поворотом.

Але Луцьк не здавався. Він вірив, що кристал приведе його до виходу, а можливо, навіть допоможе знайти Петра і Моріса. Він уявляв, як обійме своїх батьків, як розповість їм про свої неймовірні пригоди, і його серце наповнювалося надією.

Раптом він почув якийсь звук. Це був тихий скрип, наче хтось йшов по снігу. Луцьк зупинився і прислухався. Звук повторювався, стаючи все голоснішим. Хтось наближався!

Луцьк сховав кристал за спину і приготувався до зустрічі. Він не знав, хто це може бути – друг чи ворог. З темряви виринув силует... і Луцьк з полегшенням впізнав Петра!

– Петро! – кинувся до нього Луцьк. – Я так радий тебе бачити!

– Луцьку! – вигукнув Петро, обіймаючи маленького пінгвіна. – Ти живий! Я так хвилювався!

– А де Моріс? – запитав Луцьк.

– Він теж живий, – заспокоїв його Петро. – Ми опинилися в різних частинах ущелини, але я зміг його знайти. Він чекає на нас біля виходу. Він уже старенький для таких пригод.

Луцьк зрадів. Він знову був не сам, у нього були друзі, які його люблять і піклуються про нього.

Він пішов за Петром, і незабаром побачив Моріса, який стояв біля виходу з ущелини і з нетерпінням чекав на них.

– Луцьку! – вигукнув Моріс, побачивши маленького пінгвіна. – Ти цілий! Я так радий!

Вони обійнялися, і Луцьк відчув, як його серце наповнюється теплотою і вдячністю.

В дорозі їх наздогнав дивний звук. Це була пісня китів, мелодійна і заворожлива. Луцьк ніколи раніше не чув такої красивої музики.

 – Це кити співають про тебе, Луцьку, – сказав Петро. – Вони розповідають всім мешканцям Антарктиди про твою сміливість і про те, як ти шукаєш свій дім.

   Луцьк заслухався піснею китів. Він відчув, як його серце наповнюється теплотою і вдячністю до цих величезних і добрих істот.

Вибравшись з ущелини, мандрівники опинилися на засніженій рівнині. Сонце вже сідало за горизонт, фарбуючи небо в рожеві та фіолетові кольори. Луцьк, Петро і Моріс стояли, милуючись красою антарктичного вечора.

– Ну що, Луцьку, ведемо тебе додому, – сказав Моріс.

– Так, – підтвердив Петро. – Ми вже близько.

Вони рушили вперед, і чарівний кристал в крилах Луцька засяяв яскравіше, вказуючи шлях. Незабаром вони побачили вдалині знайомі обриси Льодовикового хребта.