Читати книгу - "Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон"

із флоту Ліги, чудово знав про заховану мною відмичку. Він говорив мені, що тюрми йому не до вподоби, тож, попри непохитну віру в закон і порядок, не вважав, що за всі проблеми, які я спричинив на рідній планеті, Біт О’Хевен, мене слід ув’язнити. Я насправді теж так не вважав. Оскільки Варод знав про мою відмичку, мені лишалося тільки чекати на слушну мить. Зачекати та втекти під час переведення із цього закладу.

Під час переведення. У мене завжди був тільки один намір: відбути свій термін тут, у в’язниці з пильною охороною та технічними засобами захисту посеред будівлі Ліги в центрі її бази, на цій планеті з назвою Стерен-Ґвандра, про яку я не відав геть нічого, крім назви. Я насолоджувався відпочинком і їжею, що після воєнних злиднів на Спіовенте й огидної бурди, яку вважали там харчем, приносили справжнє задоволення. Треба було насолоджуватися й далі, набираючись сил і готуючись до майбутньої свободи. Отже, чому я спробував вирватися звідси?

Через неї, жінку, істоту жіночої статі, яку мигцем побачив і відразу впізнав. Один побіжний погляд — і я, позбувшись розуму, під впливом емоцій, удався до катастрофічної спроби втечі. Тим гірше для мене. Я аж скривився, надто вже чітко пригадавши, як почалася ця ідіотська пригода.

Це сталося під час нашої денної зарядки, тієї неймовірно захопливої події, коли в’язнів випускають із камер, даючи їм змогу почовгати залізобетонним двориком у м’якому світлі подвійних сонць. Я човгав разом з іншими й намагався не зважати на своїх товаришів. Низькі лоби, моноброви, обвислі та слиняві губи — украй невтішна компанія дрібних злочинців, належати до якої мені було соромно. А тоді їх щось зворушило, якась незвична новина, що збудила їхній кволий розум і змусила з хрипкими криками та вульгарними закликами помчати до паркану із сітки рабиці. Навіть я, отупілий від одноманітності в’язничного життя, відчув укол цікавості й бажання побачити, що спричинило цей вибух незвичних почуттів. Це мало бути очевидно. Жінки. Вони, та ще міцні напої й наслідки їхнього вживання, були єдиним, що коли-небудь збуджувало мляві синапси їхніх крихітних мізків.

По той бік паркану проходило троє новоприбулих жінок-в’язнів. Дві з них, зліплені з того ж тіста, що й мої товариші, відповіли такими самими хрипкими вигуками та цікавими жестами. Третя ув’язнена простувала тихо, хоч і безрадісно, байдужа до свого оточення. Її хода була мені знайома. Та як таке могло бути? Доки мене не доправили силоміць на цю планету, я навіть не чув про неї. Це була загадка, що потребувала розгадки. Я пробіг уздовж паркану до його кінця, звільнив собі місце, торкнувшись кісточками пальців до чиєїсь волохатої шиї так, що її власник зомлів, зайняв його місце й визирнув назовні.

Менш ніж за метр від мене промайнуло дуже знайоме обличчя. Це обличчя, як і ім’я його власниці, я, без сумніву, знав дуже добре.

Бібс, дівчина з екіпажу космічного корабля капітана Гарса.

Через неї можна було вийти на Гарса, і я мусив поговорити з нею, щоб дізнатися, де він. Капітан Гарс винен у смерті Слона, бо викрав нас і викинув на мерзенній планеті Спіовенте. Тому я волів, своєю чергою, стати винним у його смерті.

Тож я, не роздумуючи далі та не маючи нічого, крім самогубного й непрактичного ентузіазму, здуру втік. Мені врятувала життя й дала змогу прослизнути непоміченим назад до камери лише фортуна, що оберігає геть нерозумних людей. Зараз, думаючи про недолугість свого плану, я паленів од сорому. Непослідовність, недалекоглядність — і неймовірно дурнувате припущення про однакові заходи безпеки повсюди у велетенській будівлі. Щодня, під час виходу з в’язничного корпусу й повернення до нього, я помічав надзвичайно прості замки на всіх дверях і цілковиту відсутність сигналізації. Вирішив, що в решті будівлі ситуація аналогічна.

Неправильно вирішив. Кабіна маглев-підйомника сповістила охоронців, що нею скористалися. Щойно її двері відчинилися на горішньому поверсі, я відразу вгледів детектори в коридорі. Тому й спробував пролізти крізь аварійний люк у даху, сподіваючись знайти вихід через механізм на вершині шахти.

Ось тільки ніякого механізму там не виявилося — лише ще одні двері. Вони вели на наступний поверх, не зазначений на клавіатурі в кабінці. Якесь таємне місце, відоме лише керівництву. Сподіваючись розкрити цю таємницю, я став на поріг і почав вишукувати спосіб відчинити двері. Аж раптом ліфт із-під мене щез, а я залишився у скрутному становищі на вершині порожньої шахти.

Ця маленька ідіотська пригода закінчилася для мене незмірно краще, ніж я на те заслуговував. Наступного разу мені б не пощастило. Треба було спокійно все спланувати. Я викинув із голови цю майже катастрофічну витівку і став завзято обмірковувати плани та способи налагодження контакту з дівчиною з флоту.

— Зроби це по-чесному, — сказав я й шокував цими словами самого себе.

По-чесному? Я? Сталевий щур, який скрадається нічною пітьмою в самотній тиші, нікого не боячись і нікого не потребуючи.

Так. Хай як боляче було це усвідомлювати, найкращою стратегією справді була чесність.

— Увага, мерзотні тюремники, увага! — вигукнув я й загримав по ґратах своєї клітки. — Пробудіться від свого спітнілого сну та вульгарних еротичних сновидінь і відведіть мене до капітана Варода. Якнайшвидше чи навіть іще швидше!

Прокинулись інші в’язні й у праведному гніві заходилися галасувати, погрожуючи мені всілякими немислимими тілесними ушкодженнями. Я почав завзято відповідати на образи, і зрештою прибув загрозливо насуплений нічний охоронець.

— Здоров! — бадьоро гукнув я. — Приємно бачити привітне обличчя.

— Хочеш, щоб тобі черепушку розбили, малий? — запитав він, глузуючи з мене не менш дотепно за в’язнів.

— Ні. Але хочу, щоб ти уникнув біди, негайно відвівши мене до капітана Варода, позаяк я маю інформацію такого військового значення, що тебе негайно б застрелили, якби запідозрили, що ти приховував її від капітана більше, ніж одну-дві секунди.

Той висловив іще кілька погроз, але, замислившись над моїми словами, тривожно зблиснув очима. Навіть людині з його кволеньким розумом було очевидно: найрозважливіший варіант у цій ситуації — перекласти відповідальність на когось іншого. Коли я показав рукою далі вздовж коридору, він пробурчав іще кілька образ, але все-таки потупав до свого телефона. Та й чекати мені довелося недовго. За кілька хвилин на сцені постав гурт перекачаних і перегодованих охоронців. Вони відімкнули мою камеру, надягнули на мене наручники, поспіхом загнали до маглев-підйомника та проїхали кількасот поверхів угору до порожнього кабінету. Причепили там наручники до важкого стільця й забралися. Лейтенант, який