Читати книгу - "Скасуйте рух часу, Enni an"

Катя відкрила очі. Спочатку вона не зрозуміла, що відбувається, а потім пригадала — ніч була короткою. І хоча вона не була впевнена, коли заснула, було очевидно, що навряд чи їй вдасться поспати більше. Вона глянула на годинник — вже майже 4 вечора. Занадто пізно, щоб кудись поспішати, але щось усередині не дозволяло їй знову закрити очі.

Вона припускала, що залишиться в ліжку до обіду, але ніч видалася надто неспокійною, і вона згадала, що лягла близько шостої. Уся ця безсоння знову її виснажила.

Катя підвелася з ліжка, торкнулася волосся — воно було трохи заплутаним, світло-русяві пасма спадали на плечі. У дзеркалі вона побачила своє втомлене, трохи припухле обличчя. Її блакитні очі виглядали тьмяними, а на обличчі ледь виднілися веснянки.

Сьогодні в неї була важлива справа — прогулянка з Ромою.

Близько трьох днів тому, після школи, вони домовилися зустрітися, і Катя пообіцяла показати Ромі околиці.

Різко вставши з ліжка, Катя відчула, як у неї потемніло в очах, і вона опустилася на підлогу, кілька секунд просто намагаючись розплющити очі.
— Ну, безсоння нікого не шкодує, — пробурмотіла Катя, ледь відкривши очі. Вона знову підвелася й вирушила до сходів.

Спустившись униз, вона зупинилася в дверях і застигла. Лише зараз, поглянувши знову на час, вона зрозуміла — 15:55. "О ні…" — промайнуло в голові. Рома ось-ось мав бути на порозі, а Катя лише щойно прокинулася. Тепер треба було точно поспішати.

Але Рома, передбачивши всі можливі ситуації, прийшов трохи раніше. Дивно, адже зазвичай він не любив бути першим, але, мабуть, щось змінилося.

По дорозі до ванної вона почула знайомі голоси — мама з кимось розмовляла. Зазирнувши краєм ока на кухню, вона побачила, що Рома сидить за столом і говорить з її мамою, обоє сміються. Він завжди був таким… не надто комунікабельним, але тут дуже легко вів діалог, та ще й з її мамою. Це було дивно.

— О, Катю, доброго ранку, — усміхнувся Рома, коли вона увійшла. — Ти зовсім не запізнилася, — сказав він трохи саркастичним тоном.
— Привіт, — відповіла вона, відчуваючи, як її обличчя заливає рум’янець. Це була не та зустріч, яку вона уявляла — у піжамі, з розпатланим волоссям, зовсім не у формі.
— Привіт! Вибач, що проспала, я… — вона замовкла, відчуваючи ніяковість.
— Катю, ти як завжди, — мама розсміялася. — Рома вже з пів години у нас, тож у будь-якому разі він прийшов раніше.
— Так, я вирішив прийти заздалегідь, хоча це зовсім на мене не схоже, — додав Рома, злегка усміхнувшись.

Катя зітхнула, у її очах читалася нервозність, але вона вирішила більше не акцентувати увагу на своїй розгубленості. Не хочеться виглядати ще більш безладною.
— Ну, загалом... — сказала вона, — я зараз швидко зберуся.

Через кілька хвилин вона вже спустилася до всіх із запитанням до мами, чому та її не розбудила. Мама знизала плечима, сказавши, що не знала про плани Кати.
— Ой, та я й сама засиділася тут із вами, була рада познайомитися, Романе, — сказала мама, накидаючи пальто. Вона вирушила у свої справи, залишивши Катю й Рому вдвох.

— Ходімо. Не знаю, чи вдасться мені сьогодні тобі все показати, але обіцяю, що ми добре проведемо час, — сказала Катя з усмішкою на обличчі.

Вони вийшли на вулицю. Небо було блакитним, але трохи затягнутим хмарами, а морозне повітря здавалося особливо свіжим. Увесь район був в огнях: гірлянди сяяли на деревах, а кілька ліхтарів освітлювали дорогу, якою вони йшли.

— Тут так гарно, — сказав Рома, кинувши погляд на ці вогники.

Катя трохи усміхнулася. Він виглядав невимушено, і це її заспокоювало. Вони йшли мовчки, доки не дійшли до невеликого парку, де було небагато людей.

— Ти живеш удвох із мамою? — тихим голосом запитав Рома, намагаючись ненав’язливо дізнатися більше про Катю.

— Не зовсім, — відповіла вона. — У мене є старший брат, але зараз він на репетиції. А мама часто працює, вдома її майже не буває. Я вже звикла до тиші в нашому домі, хоча хотіла б сказати мамі, що мені її часто не вистачає, але щось мене стримує.

— Розумію. У мене теж якось не виходить нормально поговорити з батьками. Ми часто переїжджаємо, і тому немає часу для нормальних розмов. У нас не дуже тепла атмосфера, скажімо так.

— Це важко. Втрачати відчуття дому. Переїжджати завжди боляче. Щойно звикнеш, як знову все доводиться змінювати.

У цей момент запала коротка тиша.

— А я хотіла б кудись поїхати, правда ненадовго. Я люблю свій дім, навіть якщо не все добре. — Вона відчула, що може бути відвертою.

Вони ще трохи поблукали парком. Рома, щоб розвіяти обстановку, пригостив Катю морозивом. Воно було ванільним із кокосовою стружкою — ця комбінація нагадувала йому її, Катюшу.

— Останнім часом я зовсім не можу нормально висипатися, — зізналася Катя, коли вони сиділи на лавці, а вечір за вікном починав розгоратися. — Інколи просто не можу заснути до ранку.

Рома глянув на неї, наче намагався зрозуміти, що вона хоче сказати.
— Ти не одна, — сказав він. — Я теж часто прокидаюся серед ночі, бо думки починають занадто сильно крутитися.

Катя кивнула. Його слова якимось чином заспокоювали її, і вона відчула, як з плечей спадає трохи напруги.

Коли вони почали повертатися додому, світло ліхтарів стало м’якішим, а вечірнє повітря було свіжим і приємним.

— Давай якось ще зустрінемось, — запропонувала Катя з усмішкою. — Наступного разу я вже точно все тобі покажу, та й просто хочу ще раз із тобою погуляти.

Рома кивнув, і вони продовжили йти разом, не поспішаючи, насолоджуючись короткою миттю спокою.