Читати книгу - "Ключ до майбутнього., Андре Буко"

Я лежав на спині, дивлячись у нічне небо, що здавалося незвично темним. Два Місяці освітлювали все навколо мене. Повітря було важким, насиченим запахом соснової смоли й сірого ґрунту, наче щойно пройшла гроза. Усе тіло ломило, а голова гуділа так, ніби в ній загубився дзвін. Я повільно підняв руку, обмацуючи мокре обличчя. Кров цівкою текла з носа. На руках залишився червоний слід. 

«Що сталося?» — ця думка зависла в голові. Я заплющив очі, намагаючись зібрати докупи уривки пам’яті. Озеро, сміх друзів, сонячне світло… Так, я пірнув у воду. Потім була темрява. А тепер?

Я рвучко сів, але світ довкола поплив. Відчуття було схоже на те, коли вперше напиваєшся — земля хитається, наче хвиля. Я глянув довкола, намагаючись знайти знайомі орієнтири. Але те, що я побачив, змусило мене завмерти.

Будиночка не було. Взагалі нічого знайомого. Лише сосни, які тягнулися до неба, високі й неприродно рівні. Вони стояли мовчазні, як судді, які тільки-но винесли вирок. Ландшафт був схожим на той, що я бачив раніше, але одночасно ніби не моїм. Я підвівся на ноги й відчув, як кожен м'яз протестує проти руху.

— Макс! Настя! — я закричав так, що мої власні слова відлунилися лісом. Але відповіді не було.

Я пішов на гору, зупиняючись, щоб прислухатися. Нічого. Жодного знайомого звуку: ні людських голосів, ні плескоту хвиль, ні навіть цвіркунів. Це тиша, від якої стає моторошно.

— Курча, що тут відбувається? — пробурмотів сам собі, хоч сам звук власного голосу трохи заспокоював.

Коли піднявся на гору, то почув це. Гул. Низький, важкий, як грім у далині, але він ставав дедалі ближчим. Я повернувся на звук і побачив… щось, що наближалося досить швидко.

Великий об'єкт, із металевим блиском корпусу, що відбивав навіть слабке світло. Його прожектор освітив мене так, що я ледь не осліп.

— Хре-Раа! Шункрола Сі-Фор! — загриміло з його динаміка, мов наказ, але на абсолютно незрозумілій мові.

Я застиг, піднявши руки. Інстинктивно. Це ж роблять у кіно, так? Показуєш, що ти без зброї, що ти — не ворог.

— Гей! Ви мене чуєте? Допоможіть! — я закричав, але голос затремтів.

Об'єкт завис переді мною, мов хижак, що знайшов здобич. Я зробив крок назад, але він пересунув свій прожектор, наче не збирався мене відпускати.

— Хре-Раа! Шункрола Сі-Фор! — прозвучало знову.

— Я просто… заблукав! Чуєте? — намагався знайти хоч якісь слова, які могли б допомогти.

—  Please help me, блін... —  в надії порозумітися, вигукнув я.

Але відповіддю став спалах. Летючий монстр піднявся трохи вище, і з-під корпусу вирвався промінь сліпучого світла. Земля біля мене обгоріла вмить, відчуття жару пройшло повз мене.

— От, лайно! — я закричав і, не думаючи, кинувся тікати.

Я біг, наче скажений, ковзаючи на вологій хвої, обдираючи руки об гілки, що потрапляли під ноги. Об'єкт переслідував мене, і звук його двигуна був мов гарчання величезного звіра. Знову промінь — я почув, як обпечена земля скрипить під ногами

«Куди? Куди бігти?» — ця думка билася в голові, але відповіді не було.

Земля раптом зрадила. Я послизнувся на мокрій глині й полетів вниз. Я більше не біг — а летів, ковзаючи вниз по схилу. Гілки били мене, каміння впивалося в тіло, але я не міг зупинитися.

— Т-Р-Я-СЦ-Я-А-А! — тільки й виривалося з мене.

Мій переслідувач летів за мною, не даючи спокою. Його світло періодично пронизувало темряву. Я відчув, як жар пробігає десь поряд — ще один постріл. Хаотичність мого падіння та густа хвоя не давала змогу об'єкту влучити в мене. Але тепер кожен удар об землю болів сильніше. Плече пронизив гострий біль, і я зрозумів, що щось зламав.

Моє падіння зупинилося лише тоді, коли я вдарилося об великий валун. Боліло все. Плече горіло, а нога зовсім відмовилася слухатися. Я спробував підняти голову й побачив, як світло прожектора все ближче.

— Ні…Якого дідька? — прошепотів я, намагаючись відповзти, але тіло просто не слухалося.

— Прошу, припиніть це! — закричав я, не думаючи, що ці слова взагалі можуть щось змінити.

Об'єкт завис наді мною. Його промінь сфокусувався прямо на мені, і я відчув, як жах підбирається до серця. Зараз. Це буде зараз.

— Ні! Ні!!!

І раптом темрява ожила. Здалеку пробився жовтий промінь, схожий на прожектор, але він був теплим та обнадійливим. Він охопив мене, піднімаючи над землею. Я кричав, не розуміючи, що відбувається.

Дрон не відступав. Він випустив черговий промінь, але тепер я був поза його досяжністю. Я бачив, як обгоріла земля там, де щойно лежало моє тіло.

А потім усе зникло. Темрява. Порожнеча. І лише одне питання билося в голові: «Що відбувається?»

***

Світло. Тепле, ніжне, що пробивалося крізь важкі повіки. Я спробував підняти руку, але тіло мене не слухалось.

Де я? Що сталося?

Голова пульсувала тупим болем, і це було єдиним, що я чітко відчував. Відкривши очі, я побачив стелю — вона була гладка, молочного кольору, з легким мерехтінням. Це точно не ліс. І не озеро.

Я спробував підняти голову, але щось мене стримувало. Озирнувшись, зрозумів: я лежу, міцно зафіксований на чомусь, що нагадувало медичний стіл. Груди, руки, ноги — усе було закріплене м'якими, але міцними ременями.

— Гей! — спробував крикнути я, але з горла вирвався лише хрип.

Моє тіло відчувалось дивно: м'язи наче розм'якли, а мова перетворилася на безформний набір звуків. Я відчував себе дитиною, яка тільки вчиться говорити.

І тут я побачив її.

Поруч зі мною стояла дівчина. Вона мала витончені риси обличчя, які випромінювали спокій та впевненість. Її мигдалеподібні очі, створюючи враження людини, яка бачить більше, ніж каже. Шкіра була світла майже порцелянова, ледь помітно підкреслена м'яким освітленням, а коротке біле волосся, що переливалося у світлі, нагадувало блиск  кришталю. Її одяг —  схожий на комбінезон із матеріалу, який нагадував текстуру карбону з тонкими синіми вставками, що ледь світилися — нагадував якись скафандр з фантастичних фільмів.