Читати книгу - "Ключ до майбутнього., Андре Буко"

Вона тримала в руках якийсь пристрій, і водила ним над моїм тілом. З пристрою виривалося м'яке світло, що ковзало по моїх руках і грудях. А на рівні її обличчя, відображалася голографічна інформація з межичними показниками.

— Розв'яжіть мене — пробурмотів я, але знову ж таки мої слова звучали так, ніби я говорив під водою.

Дівчина помітила, що я прийшов до тями, і нахилилася до мене. Її губи розкрилися, і я почув м'який, мелодійний голос:

— Ра-Ліен ту шалі. Кала вере. Зуріко хенталь?

Я моргнув. Що? Вона що, жартує? Я спробував зосередитися, але її слова звучали як якась пісня — та абсолютно незрозуміло.

— Гей… ти… що? — ледве видавив я.

Дівчина усміхнулася, ніби намагаючись мене заспокоїти. Вона поклала руку мені на плече — легкий, ледь відчутний дотик, і знову щось сказала. Її тон був м'яким, заспокійливим, але сенсу я не зрозумів.

— Не розумію… — пробурмотів я, намагаючись розворушити своє тіло.

Вона нахилилася ближче й показала рукою на своє серце, а потім на мене.

— Ліе ка вере. Сайтула.

Я застогнав. Це було смішно і жахливо одночасно. Я підняв руку, наскільки дозволяли ремені, і жестом показав, що нічого не розумію.

— Мова… інша… — з труднощами вимовив я.

Дівчина подивилася на мене, і цього разу її обличчя стало серйознішим. Вона показала на голограму, провела пальцями по ній й раптом там з’явився простий символ — коло. Потім вона показала на мене, а на голограмі з'явився знак питання.

— Кала? — спитала вона.

— Це… це ти про мене? Я… Ден…Денис — відповів я, сподіваючись, що хоч ім'я вона зрозуміє.

Дівчина повторила:

— Ден?

Я кивнув. Вона ствердно кивнула, ніби задоволена результатом.

— Ден. Сайтула. Кала вере. Ліе.

Її голос був схожий на пісню, і хоч я не розумів, що вона каже, я відчував, що вона не становить загрози. Врешті, за якийсь час вона доторкнулася до мого чола — її пальці були теплими та ніжними.

— Все добре, Ден. Ти в безпека, — раптом промовила вона українською, хоча її акцент був дивний і слова звучали не так милозвучно. — Тобі треба спати. Відпочинок. Сили.

Я роззявив рота, намагаючись щось сказати, але не зміг. Її голос і дотик, які щойно здавалися такими чужими, почали мене заспокоювати. Мої очі самі заплющились, а тіло більше не могло чинити спротив.

Останнє, що я почув, це її тихий голос, що повторював:

— Все добре. Відпочивай Ден.

***

Я відкрив очі й відразу відчув, що щось змінилося. Тіло більше не було скуте ременями, а біль, що ще недавно пронизував плече й ногу, кудись зник. Я обережно підвівся, озирнувся і зрозумів, що знаходжусь у тій самій кімнаті, де востаннє бачив дівчину.

Світло залишалось таким же теплим, м'яким, і, здавалося, лилося з усіх боків, але джерела його я так і не помітив. Стіл, на якому я лежав, тепер виглядало як звичайне ліжко, що підлаштовувалося під форму тіла.

— Добре... — пробурмотів я, спускаючи ноги вниз.

Тіло відчувалось дивно — надзвичайно легким і сильним водночас. Я обережно натиснув на ліве плече й був вражений: жодного болю. А нога, яка ще недавно відмовлялася працювати, тепер виглядала абсолютно здоровою.

Вставши, я зробив кілька невпевнених кроків, наближаючись до стіни. На ній я помітив жовтий контур, що нагадував обриси дверей. Коли я підійшов ближче, вони беззвучно розійшлися.

— Ну що ж... дивно. — Я ступив за поріг.

Переді мною простягався широкий коридор, з ідеально гладкими стінами, вздовж яких миготіли контури інших дверей, підсвічені блакитним світлом.

— Тільки не кажіть, що це лікарня, — пробурмотів я собі під ніс, не наважуючись навіть припустити, де опинився.

Я пішов уздовж коридору, уважно озираючись навколо. Під ногами м’яко світилося підлогове покриття, створюючи відчуття, ніби я йду по хмарі. На стінах не було жодних кнопок чи ручок — лише ті самі блакитні контури дверей.

Раптом я побачив знак на підлозі — коло, що виділялося серед суцільної, рівної поверхні. Зупинився перед ним, вагаючись, але цікавість пересилила. Обережно ступив на нього.

І в ту ж мить коридор навколо мене зник.

***

Я виринув із сяйва і опинився в просторій кімнаті. Це була рубка космічного корабля. Вона вражала одночасно своєю простотою і досконалістю. Я відчув себе так, ніби переступив поріг іншої реальності. Величезний ілюмінатор займав усю передню стіну рубки і плавно вигинався до третини стелі, відкриваючи вид на безмежний космос. Темрява зоряного океану мерехтіла мільйонами далеких світил, а в центрі цього видовища з'являлася сіро-бура планета, яка поступово наближалася.

Стіни рубки були гладкими, світлого матового кольору, з м'якими жовтими підсвічуваннями, що створювали атмосферу тепла і спокою. Однак цей спокій був оманливим — вдовж стін мерехтіли голографічні проекції, які ледь світилися ніби їм бракувало енергії. Але як тільки я підходив до них то вони починали інтенсивно саяти. Мінімалістичні панелі керування, схожі на гладкі плити, були розміщені перед ергономічними кріслами для пілота та капітана. Їх плавні форми, здавалися напрочуд комфортними.

Пульт управління здавався майже порожнім, якщо не враховувати декілька невидимих сенсорних зон і круглих голограм, які також м'яко світилися в повітрі. У центрі рубки висіла напівпрозора сферична карта, що відображала траєкторію польоту, найближчі об'єкти і точне положення корабля в просторі. На периферії мерехтіли слабкі позначки — індикатори стану корабля чи щось таке.