Читати книгу - "Ключ до майбутнього., Андре Буко"

Я був, приголомшений, не в силах відвести очей від цього видовища. Мені перехопило дух.

— Неймовірно... — вирвалося з моїх вуст.

Я навіть не помітив, як за моєю спиною щось поворохнулося. Тільки тоді, коли розвернувся то зауважив ще 2 крісла, і  усвідомив, що тут не сам.

У першому кріслі сиділа знайома дівчина з біло-срібним волоссям. У другому — чоловік, років п’ятдесяти, з коротким темним волоссям і суворим, але не злим обличчям. Його очі уважно дивилися на мене.

— Ден, радий, що ти прокинувся, — сказав чоловік несподівано чистою українською. Його голос був спокійним, але в ньому звучала твердість.

— Ви… хто? — ледь промовив я, намагаючись одночасно роздивитися їх обох і зорієнтуватися в просторі. — Що взагалі відбувається?

Дівчина усміхнулася, і хотіла щось сказати. Натомість, чоловік підняв руку, зупинив її.

— Спочатку дозволь представитися, — сказав він. — Моє ім’я — професор Кук. А це моя донька і асистентка, Ліе.

— Кук? Ліе? — Я нахмурився, намагаючись зібрати думки. — Гаразд. А тепер скажіть, що це за місце?

— Присядь будь ласка, — професор жестом вказав на одне з вільних крісел. — І випий чогось.

Я обережно опустився в крісло, яке миттєво підлаштувалося під форму мого тіла. Відчуття було дивним та приємним.

— Що ти хочеш випити? — спитав Кук.

— Води… Ні, почекайте. — Я запнувся, відчувши, як пересохло в горлі. — Дайте віскі.

Кук посміхнувся, встав і підійшов до стіни, він торкнувся голографічної панелі. Я побачив, як із гладкого отвору з'явилися дві склянки — одна з водою, інша з бурштиновою рідиною.

— Ось, будь ласка, — сказав чоловік, подаючи мені склянки.

Я одним махом випив воду, відчувши, як горло нарешті ожило. Потім залпом осушив віскі, відчуваючи теплу хвилю, що розлилася по грудях.

— А тепер, — промовив я, витираючи губи тильною стороною долоні, — поясніть мені, хто-небудь, що тут, у біса, відбувається?

 — Ти у майбутньому — промовив професор так, ніби це якась буденність.

Я сидів у м’якому кріслі, що ніби обіймало мене, і з розгубленим поглядом переводив очі з професора Кука на його доньку. Ліе стояла поруч, схрестивши руки на грудях, і уважно стежила за моєю реакцією, а професор відкинувся в своєму кріслі й здавалося, отримував задоволення від моїх мук.

— Тож… ви хочете сказати, що я зараз у майбутньому? — запитав я, обережно, наче боявся, що відповідь буде позитивною.

— Рівно на тисячу років уперед, Ден, — промовив Кук, усміхаючись куточком губ. — Ти зараз у 3024 році.

— Тисяча років? — перепитав я, майже зриваючись на сміх. — Це жарт? Ну серйозно, хто ви? Пранкери? Десь ховається камера, так? Хлопці, я вже сміюсь, виходьте!

— Жодних пранків, — втрутилася Ліе, її голос був рівний, з нотками тепла. — Ми дійсно в майбутньому. І ти тут не випадково.

Я замовк. Мозок намагався переварити ці слова, але, здавалось, він зламався. Все що відбувалося було на стільки дивним, що навіть не встигав усвідомлювати почуте. Якесь внутрішеннє предчуття не доброго, починало зароджуватися в мені.

— Гаразд, припустимо… Уявимо, це правда. І ви мене викрали як в одному з фантастичних фільмів про прибульців. Чому саме я? — моє пиатння адресувалося, чоловіку.

Він нахилився вперед.

— Тому що ти — один із небагатьох людей, які не мають жодних генетичних модифікацій чи імплантів.

— Немають чого? І що? Це тепер рідкість? У моєму столітті всі такі. Хоча, ні - є декілька фріків, що собі чіпи NFC під  шкіру запхали — пирхнув я.

— Рідкість? — перепитала Ліе, усміхаючись. — Це як знайти динозавра, що сам собі навчився грати на піаніно.

— Ну, дякую за комплімент, — пробурмотів я.

— Розумієш, Ден, — продовжив Кук. — У наш час людство стало занадто залежним від технологій. І я зараз не про смартфони чи інші гаджети. Я про імпланти, наноботи, що циркулюють у крові, генетичні модифікації, що змінюють кожну клітину тіла. Люди стали… — він на мить замовк, підбираючи слова, — залежними від зовнішніх технологій. Вони втратили себе.

— Як це — втратили себе?

— Уяви, — втрутилась Ліе. — Що більшість населення не здатне приймати рішень без порад штучного інтелекту. Вони навіть не можуть проаналізувати чи вивчити прості речі. Усе за них роблять комп'ютери.

— Ну, звучить як полегшення.

— Полегшення? — Кук пирхнув. — Так це спочатку виглядало як полегшення. Тепер це рабство, Ден. Людський розум деградує. Рівень IQ новонароджених падає з кожним поколінням. Ми розумні тільки завдяки технологіям. А що, якщо їх одного разу не стане?

— Ну, не стане, то будете як ми, — кинув я. — Ви, мабуть, перебільшуєте?

— А як тобі таке? — Кук підняв руку починаючи загинати пальці. — Духовність. Любов. Творчість. Людські почуття. Усе це поступово стирається. Люди більше не пишуть книжок, не малюють картин. Замість цього вони завантажують готові знання та уміння у свій мозок. Кожен вправно малює, чудово співає, але ніхто не творить. Просто копіює вже створене до останньої деталі, як під копірку.

Я відкрив рота, але нічого не зміг сказати.

— А тепер скажи, чи можна назвати таких людей… людьми? — запитала Ліе, її погляд був сумним.

— Гаразд, припустимо, ви маєте рацію. Хоча сумніваюся що все так погано. Ви ж ніби нормальні і з емоціями у вас все гаразд. Щоправда викрали мене без моєї згоди. До чого тут я?

— Навряд чи викрадачі рятували тебе від небезпеки, лікували, а потім пригостили віскі. Ми шукали тебе, — відповів Кук. — Точніше, машина, тебе шукала.