Читати книгу - "Ключ до майбутнього., Андре Буко"

— Яка машина?

— На дні озера була машина часу, — пояснив він. — Ми створили її, за кресленнями старших видів, щоб вона поступово переміщувалася в минуле й шукала людину з чистим ДНК.

— Чистим ДНК? — Я не зміг стримати іронії. — Це жарт? Може, ще й сертифікат екологічності треба мати?

— Без жартів, — серйозно сказав Кук. — Ми запрограмували її спочатку на 500 років у минуле, потім — на 600, 700… і ось вона досягла твого часу. Ти став ідеальним кандидатом.

— Ідеальним для чого? — Я відчув, як у грудях закипає злість. — Що ви від мене хочете?

— Ти — наша надія, Ден, — тихо сказала Ліе.

— Надія на що?

— На повернення людства на правильний шлях, — відповів Кук. — Корпорації, які керують світом, роблять усе, щоб люди залишалися залежними від технологій. Це приносить їм владу й гроші. Але ми віримо, що є інший шлях.

— І ви думаєте, що я — той самий хлопець, який вам потрібен?

— Так, — сказала Ліе. — Ти зберігаєш те, чого ми вже не маємо. Справжню людяність.

Я мовчав, намагаючись переварити почуте.

— Я маю вибір?, — нарешті спита їх. — Ви можете мене повернути назад?

Кук загадково усміхнувся.

— У цьому й полягає твоя частина пригоди.

***

Я сидів, уважно слухаючи професора Кука, все ще намагаючись зрозуміти, що відбувається. Відчував, як моє тіло адаптується до нової реальності, а голова знову наповнюється питаннями.

— Ден, — Кук подивився на мене з певною серйозністю, — я розумію що тобі ця ситуація здається дивною. Те, що сталося, — це не просто випадковість. Сама можливість переміщення між епохами надто складна, і машина часу працює з деякими обмеженнями.

Я опустив погляд на свої руки, намагаючись зрозуміти, чому все це відбувається саме зі мною.

— То як це працює? — запитав я, трохи нервуючи. — Я не розумію, чому я не можу просто повернутися назад. Ви можете повернути мене в минуле?

Ліе тихо зітхнула, її голос був спокійним, з нотками жалю.

— Часова машина, яку ти активував на озері, здатна переміщати об’єкти тільки раз. Далі її треба перзарядити. І навіть, якщо б ти захотів повернутися назад, це не можливо. Я знаю, це звучить складно, але це одна з тих причин, чому ми не можемо просто повернути тебе додому. 

Я намагався осмислити сказане, але знову запитав:

— Тобто, я не зможу повернутися? 

Кук глянув на мене і промовив тихо, але чітко:

— Я можу дати тобі надію. Є спосіб повернутися, якщо ти погодишся на експеримент. Це — єдина можливість. Однак подробиці цього процесу я зможу розповісти лише після того, як ти погодишся. Для цього потрібно, щоб ти став частиною нашого проекту.

Я відчув, як мої руки тремтять від цього навантаження. Істина була простою і лякаючою: я стояв перед вибором, від якого залежала моя подальша доля, і ціна цього вибору була невідома.

— А що буде, якщо я відмовлюся?  — запитав я, хоча і сам розумів, що у мене не так багато варіантів.

— Ти залишишся в цьому світі, — відповів Кук, його очі стали сумними, — без можливості повернутися додому, і в найближчі кілька років ти, можливо, навіть зрозумієш, що з кожним днем стаєш частиною цього нового часу. І це все. Без шансів на повернення. Ми можемо тільки допомогти тобі адаптуватися до змін, але твоє майбутнє тут, з нами.

Відкашлявшись, я запитав:

— А що сталося з Землею? Чому я потрапив у ситуацію з тим летючим монстром? Чому він мене атакував?

Ліе розгорнула на долоні голограму і спроектувала картину на всю стіну, що відображала історію Землі за останні кілька століть. Вона тихо заговорила:

— Після того, як астероїд зіткнувся з місяцем, Земля пережила катастрофу. Мільйони людей загинули, почалися глобальні катаклізми. Це була справжня епоха темряви. Мегакорпорації, зокрема корпорація НаноТех, взяли на себе роль "рятівників", пропонуючи людям наноімпланти та модифікації для виживання, а також колонізацію інших більш придатних планет. Люди ставали сильніші, витриваліші, з кращою реакцією та міцнішим організмом. І лише після того, як людство прийняло ці технології, на планеті почали відновлюватися умови для життя. А потім при освоєні галактики і нових планет, це вже було не можливим без вдосконалень та нанотехнологій.

Я підняв голову, намагаючись збагнути, що саме я чую.

— І що ж сталося далі? — запитав я.

— Три століття тому корпорація побудувала новий штучний супутник, щоб нормалізувати ситуацію на планеті, за той час людство розселилося по галактиці, увійшло в контакт іншими гуманоїдними расами — пояснив Кук. — Земля свідновилася, але вже стала зовсім іншою. Мегакорпорація почала викуповувати всі території. І за останні триста років, Земля стала повністю приватною власністю НаноТех. Вони контролюють все: повітря, воду, ресурси, навіть людей. Зараз Земля — це заповідник, де все залежить від їхніх правил. Але не тільки Земля. На усіх планетах які колонізувало людство, присутні мегакорпорації. І хоч формально, державами керує уряд, більшість рішення приймають саме вони.

Ліе продовжила, її очі були холодними.

— І тому, коли ти з’явився на озері, дрон сприйняв тебе як загрозу. Він вимагав ідентифікації, і оскільки в тебе не було нейрочіпа, дрон вирішив, що ти блокуєш його, а це заборонено. Та й знаходився ти на приватній власності. І тому його завданням було затримати тебе або, якщо не вдасться, знищити.

Я замовк. Розуміння цього світу ставало все більш страшним. І в той момент, я усвідомив, що можу стати частиною чогось набагато більшого, але це був вибір, після якого не можна було повернутися.