Читати книгу - "Під чужим ім’ям, Love"

Ранок був сірим, а небо вкривали важкі хмари. Анна — тепер Антон — піднялася на борт корабля з тремтінням у грудях. «Сірена» була справжнім велетнем із вітрилами, що поволі розгортались на вітрі. Все було новим: запах солі, крики чайок, голоси матросів, які бурмотіли щось собі під ніс.

Капітан Леон, як виявилось, був чоловіком небагатьох слів, але гострого погляду. Він керував екіпажем жорстко, проте справедливо. Всі його поважали — або боялись.

Анна намагалась не привертати уваги. Вона драїла палубу, носила бочки, слухала команди. Кожен м'яз її тіла болів. Але гірше було тримати секрет.

— Ти новенький? — підійшов до неї рудий юнак на ім’я Мік. — Я Мік. Якщо щось треба — кажи. Але дивись — капітан усе бачить.

Вона кивнула, стиха усміхнувшись.

— Я Антон.

Ночами вона не спала. Тримала сорочку біля тіла, щоб не видав крій. Заплітала грудну пов’язку, щоб приховати жіночу форму. І кожного разу, коли капітан проходив повз, вона зупиняла дихання.

Але він теж почав помічати її.

Якось під вечір, коли небо заливалося помаранчевим світлом, Леон мовчки підійшов до неї, коли вона сиділа на носі корабля.

— Антоне... — його голос був низьким, майже лагідним. — Звідки ти?

— З півночі, — відповіла вона, уникаючи погляду.

— Біглець?

Вона ковтнула слину. Кивнула.

— Тоді тримайся. Море не питає, хто ти. Воно бере всіх.

І пішов.

А вона сиділа ще довго, поклавши руку на серце. Бо воно калатало не від страху. Вперше — від нього.

---