Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я прокинулася.
Чи то заснула, чи то наче мене хтось вимкнув, і я впала обличчям у подушку
— неясно. Може, це все був якийсь психоделічний сон, і зараз я прокинусь, і все буде як завжди? Але я не прокинулася в іншій реальності. Я прокинулася в нашому ліжку. Самотньому. Порожньому. З холодом зліва — там, де завжди мав бути він.
Нічого не змінилося. Шість років він їздив туди-сюди — «заробляє», «збирає», «працює на нас». А я тут — варила борщі, кричала на дитину, рятувала батька і себе — щодня. Але тепер його нема. І тепер це якось офіційно.
Ранок почався, як за сценарієм. Куча справ. Кава. Зібрати дитину в школу. Вимити підлогу. Перевірити, чи батько прийняв ліки. І головне — не дивитися в дзеркало.
Бо там я. Справжня. З набряклими очима, з червоним носом і з цим от дивним, напівістеричним поглядом «ти серйозно ще тримаєшся, Маріє?». А навіщо? Перед ким?
Каву сьогодні зробила чорною. Без молока. Без надії. Може, прокинеться мозок. Може, хоч щось проясниться. Відкрила холодильник — а там він. Торт. Той самий, що ми вчора купили, бо ж «тато повертається». Цілий квест був — надували кульки, дитина малювала листівку, я навіть зробила зачіску. Ага. Ідеальна сім’я.
Я взяла цей торт, сіла на стілець, і вгризлася в нього з таким натхненням, наче це була перемога. Та ні, це і була перемога. Бо я їла торт сама, і мені було пофіг. І не тому, що я плюнула на себе. А тому що я перестала комусь щось доводити.
І поки я ковтала останній шматок, запиваючи його кавою, я сказала собі вголос:
— Маріє, ти не здохла. А значить — ти вже виграла.
Кава допита, торт доїдений — значить, енергія і натхнення на сьогодні в мене вже точно є. А зайві пару кіло в п’ятій точці? Та вони точно не страшніші за зламане серце. Переживу і це!
Я якраз доїдала останній шматок торта, коли вийшла донька.
Зі скуйовдженим волоссям, у піжамі з котиком і ще сонними очима.
— Мам, а тато де? — питає.
Секунда. Видих. Усмішка на обличчі, ніби нічого не було.
— У друзів залишився. Допомагав із ремонтом, напевно, пізно повернеться.
Вона дивиться на мене, ніби щось відчуває. Вісім років — це не три.
Вона вже давно все розуміє, навіть коли мовчить.
Я її зібрала в школу, зробила сніданок, поклала перекус у ланчбокс.
Гарна дівчинка. Моя дівчинка.
А в голові постійно звучить: «Що я їй скажу, якщо він не повернеться?»
Але стоп. Не зараз.
Проводила її — і тиша. Нарешті.
Пішла на кухню, взяла телефон, відкрила чат із Наталі.
Пальці зависли над клавіатурою.
Що писати? Що вона мені знову скаже: «Машо, я ж тебе попереджала»?
Та я й сама знаю.
Вона зараз буде мене піднімати, мотивувати, надсилати голосові, де буде сварити і любити одночасно.
А я… а я навіть не знаю, чи хочу це чути.
Може, я просто хочу, щоб він передумав.
Щоб повернувся і сказав:
— Вибач, дурень я. Давай забудемо це.
Але я пам’ятаю вчорашній вечір. Занадто добре пам’ятаю.
— Маш, я подумав… ми вже як сусіди живемо.
— Як?! Це ти так називаєш 15 років шлюбу?!
— Ну… ти завжди зайнята, я постійно в роз’їздах…
— Ти ж сам обирав їхати! Сам!
— Я втомився. Я не знаю, чого хочу. У мене, мабуть, депресія.
— І ти вирішив «не обтяжувати нас»?
— Я не хочу тобі робити боляче…
— Так ти вже робиш. І доньці. Вона ж не сліпа!
І я пам’ятаю, як просто стояла.
Мовчала. І не мала в собі сили навіть розплакатись.
Бо все вже виплакала.
У моїй голові тоді було лише одне:
«Скільки разів мені казали: не виходь за нього, Маша. Не твоя це людина».
А я переконувала себе: сім’я — це головне.
Що дитина має рости в родині, де є тато.
Що свята, подарунки, “добрий ранок, коханий”, все це — важливо.
А тепер я сама. Як завжди, в принципі.
Тільки тепер без ілюзій.
Взяла останній ковток кави.
Глянула у вікно. Там весна. Сонце світить, пташки співають.
А в мені — гроза.
Піду, мабуть, на вулицю. Подихати.
Може, Наталі напишу. Може, вона мені знову скаже:
«Так, Машо. Ти впала. Але тепер — піднімайся. Бо хрін тобі, а не жалість».
І знаєш — мені це потрібно.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра», після закриття браузера.