Читати книгу - "Будь моєю фіктивною, Ана-Марія Еріш"

За два тижні до цього…

Кирило «Кір» Аврамов, кумир мільйонів та рок-зірка. Як же це пафосно звучить, хоча я вже й звик до такого. Коли кожного дня ти зустрічаєш натовп фанаток, що пищать від кожного твого слова, то на все інше також перестаєш зважати. Хоча я на це заслуговує. Не дивлячись на багату родину, я всього досягнув сам. Батько ніколи не підтримував мого захоплення. Він вважав, що це дитяча дурість. Ну звичайно, він бачив мене бізнесменом, що продовжить його справу. Але для цього в нього вже є Ден.

Денис Аврамов – просто ідеальний син. Він старший за мене на три роки, та вже встиг закінчити престижний університет за кордоном та повернутися, аби працювати на благо фірми. А я ж покинув навчання. Та чомусь крісло генерального директора колись пророчили саме мені. Сам Ден казав, що це через те, що батько любить мене більше. Ніби то я від коханої жінки, з якою він одружився одразу ж після розлучення з матір’ю Дена. Але ж це не так, батьки завжди ставилися до нас однаково. Моя мама каже, що в неї два сина.

Просто в мого батька є мрія, аби обидва його сини вели родинний бізнес. Проте це зовсім не для мене. Я покинув навчання, з’їхав у маленьку квартирку та почав займатися музикою. І ось через чотири роки я відомий в Україні, та навіть закордоном про мене чули. Мій гурт є хедлайнером фестивалів, а я насправді втомився від цього. Колись я просто мріяв, аби мене почули. Та зараз все стали вирішувати гроші. Інколи мені диктують те, що ми маємо виконувати. Адже справжність нині не в моді. Такі пісні не будуть продаватися. Принаймні так вважає наш менеджер.

Закінчивши черговий виступ на якомусь черговому благодійному концерті, я швидше попрямував у гримерку. Сьогодні на мене очікує родинна зустріч, де знову мій батько буде жалітися на те, який я шлях обрав. Перевдягнувшись в просту чорну футболку, я поглянув на себе в дзеркало. Ну звичайно, ще би я не подобався дівчатам. Великим грошам та популярності дуже пасує привабливість.

- Ти вже тікаєш від нас? – в гримерку завалився мій гурт.

За весь цей час ми стали не просто друзями, а справжньою родиною. І хоча наш гітарист Єгор і досі був моїм найкращим другом, та з ударником Костьою та басистом Орестом ми справді маємо якийсь особливий зв’язок. Якщо він є у вашому рок-гурті, то ви приречені на успіх.

- Родинна вечеря, - видихнув я. – Ви ж знаєте мого батька, запізнюватися не можна.

- А хіба ти колись слухав його? – посміхнувся Єгор.

- Ні, ніколи, - розсміявся я. – Проте я вже запізнююсь. Тому завтра чекаю вас усіх на репетиції.

Дослухати їх відповідь я не встиг, адже просто вилетів з гримерки. На ходу вдягаючи окуляри та шкіряну куртку, я посміхнувся. Зараз знову на мене чекатиме коридор з фанатів та журналістів, що готові зняти кожен мій крок. Інколи ця популярність так втомлює. Під крики натовпу я пройшов до своєї машини та поспішив закрити двері. Моя ауді була своєрідним прихистком від усього цього шуму. Якусь мить я просто сидів, так і не рушивши з місця. Зараз найкращим варіантом було би поїхати з друзями в бар, або ще краще завалитися та спати. Проте ж я обіцяв. Якщо я зараз виїду, то запізнюсь лише на десять хвилин. Тому я завів двигун.

Я навіть приїхав на дві хвилини раніше, ніж розраховував. Сподіваюся, що в мене не з’явилося кілька нових штрафів. Але байдуже на це. Припаркувавшись біля розкішного позашляховика Дена, я попрямував до будинку. Маєток Аврамових і справді вражав не лише красою, а ще й розмірами. Тут цілком могла би розміститися маленька східна родина із двадцяти людей. І кожному було би по кімнаті.

- Ти запізнився, - двері мені відкрив старший брат.

Певно батько дуже злий, раз мене зустрічає Ден. Зовні ми з ним були досить схожі. Лише я вищий, та в мене вистачає часу на спортзал. А от брат більш худіший, проте він вміє за себе постояти. Пам’ятаю як ми разом ходили на карате, а потім дома часто сперечалися хто сильніший. Але частіше я вигравав.

- В мене був концерт, - посміхнувся я, знімаючи окуляри. – Батько би знав про це, якби цікавився моїм життям хоч трохи.

- Ти знаєш, що він не любить цього всього, - спокійно сказав Ден. – Він хотів для тебе іншого майбутнього.

- Але ось забув спитати чого саме хочу я, - тихо відповів я.

Ми прямували до обідньої зали. Пам’ятаю як в дитинстві я ненавидів це місце. Мені завжди хотілося, аби ми просто провели час разом. І хоча в нас виходило це рідко, проте це найкращі спогади. Колись я мріяв навіть, аби ми були простою родиною, без різних там статусів чи такої кількості грошей. Тоді би ми частіше були просто разом.

Коли ми увійшли до обідньої зали, я помітив, що батько та мати вже сиділи на своїх звичних місцях. Кажуть, що я викапаний тато. Але я не помічаю абсолютно нічого спільного між нами. Я присів мовчки, поклавши окуляри на стіл.

- І як пройшов концерт? – поцікавилась мама.

- Прекрасно, як і завжди, - посміхнувся я. – А ви могли хоча б раз прийти на нього.

- Твій тато насправді… - почала вона.

- Мене не цікавить ця твою дурня, - перервав її батько. – Я все ще сподіваюся, що ти візьмешся за голову та знайдеш собі більш пристойну професію. Ще не пізно поновитися в університеті, - продовжував він. – Я би міг переговорити з ректором, ти би склав іспити заочно.

- Ні, - різко відповів я. – Здається ми це вже обговорювали. Я хочу йти власним шляхом, а не тим, що обрав для мене ти. Не псуй хоча б цей вечір.