Читати книгу - "Твої очі, Валерія Оквітань"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Зоя повільно йшла вздовж вулиці. Дівчина не мала уявлення куди податись. Її гойдало з боку в бік, а сильний вітер не хотів її жаліти. Довге русяве волосся розвівалось та заважало. Очі пекли нещадно від довгих годин плачу. А порваний одяг просто кричав про те, що їй необхідна допомога.
Проте, як би жалюгідно дівчина не виглядала, не знайшлось ні душі, яка бодай запитала, що відбулось.
Зоя вперто терла свої щоки, витираючи сльози. Вона злилась на себе, злилась на те, що така безпомічна. Злилась, що не дала належного спротиву ще тоді, як тільки помітила неоднозначні натяки свого зведеного брата. Несправедлива класова нерівність. Кожен із них залежав від старшого, він був Помаранчевим. Таких як він називали брехунами, прихвостнями Червоних, які творили звірства у світі. Вся родина бачила його слизькі погляди, які той кидав на дівчину. Та ні один не став на її захист.
Він з легкістю вийшов сухим із води виставивши Зою повією перед рідними. Можливо все через те що вона не була їм рідною дочкою? А можливо через те, що в неї так і не змінився колір очей, як у більшості в цьому світі. Вони залишились сірими, як при народженні, що означало її дефектність, її недосконалість, недолугість. З такими як вона ніхто не панькався, їх використовували у власних цілях, і не завжди в гуманних.
Однак, чи то доля врешті над нею зжалилась, чи то вищі сили почули її мольби, але коли Сергій повалив її, безпомічну, на землю, Зоя помітила уламок розбитої вази, яку вона зачепила, ховаючись од нього. Дівчина довго не вагалась, тільки відчувши, як його руки почали стягувати спідню білизну, вона щосили встромила йому в шию той уламок.
Зоя його не вбила, але дезорієнтувати точно змогла, що допомогло їй втекти. Дівчина сама себе врятувала.
Перед її очима знову повстала та жахлива картина. Сіроокп вже не стримуючи себе, присіла тримаючись за баляси мосту, на який її привели ноги, й розплакалась. Зоя була у розпачі, адже знала, що після всього вона не зможе повернутись в те місце, яке довгий період називала домом. Її біль був фізично відчутним, вона гірко плакала, трясучись немов у лихоманці.
Вона ненавиділа себе, ненавиділа Сергія, ненавиділа ввесь світ, що був жорстоким до неї. Вона ненавиділа своїх батьків, біологічних, котрим вона також не була потрібна. Вона не розуміла чому її залишили в злачному районі на межі життя та смерті. Цю історію їй розповідали майже щоночі, немов би тикаючи її лицем в ту багнюку, з якої її витягли названі батьки. Які, до слова, не були людьми з високою мораллю.
Кажуть, що діти жорстокі, та і в цьому вона впевнилась на власній шкурі. З самого дитинства вона терпіла приниження та побої. А прізвисько “підкидний пацюк” причепилось до дівчинки майже одразу, як вона познайомилася зі своїми названими братами.
Зараз, дівчина оплакувала весь свій біль. Зі сльозами надіялась вилити ту безнадію, що текла її венами. Вона намагалась не дивитись іншим в очі, не сміла підіймати голови, вона була нижча за колишніх рабів. І чим старша вона ставала, тим вишуканіше були забаганки братів. Сьогодні була остання крапля, що наповнила її чашу терпіння. Після цього вороття не було.
Зоя захищала свою честь, однак через це вона втратила дах над головою. І це здавалось дівчині найменшим з усіх несправедливостей.
Дощ, здається вщухав, однак сльози дівчини - ні. Вона й сама не знала, чому ці солоні краплинки ніяк не закінчувались. Вона жаліла себе, своє життя, і своє нещастя. Зоя хотіла від життя всього одну річ - аби її хтось любив, просто так. Певне, вона хотіла багато. Правду кажуть, такі як вона не мають прав на існування.
— Я, звісно чула, що це Міст плачу, але не думала, що тут плачуть в буквальному сенсі. — Зоя з поспіхом витерла свої сльози, та підвелась на ноги. Їй не потрібно, аби хтось побачив, хто вона насправді.
Вона спробувала уникнути розмови, та жінка мала на меті інше. Вона схопила дівчину за обірвану сорочку, не чіпаючи оголеної частини шкіри.
— Зачекай! — Гукнула вона. Дівчина допускала, що незнайомка, так просто її не відпустить, але продовжувала стояти спиною до неї. — Привіт. Я не скривджу, обіцяю. — Жінка говорила тихо, проте доброзичливо. Вона ніби вмовляла Зою не робити дурниць.
Незнайомка обережно повернула дівча до себе. Зоя лише в останню секунду збагнула, що саме робить жінка, тому щосили замружила очі. Вона сподівалась, що її приймуть за навіжену, та дадуть спокою. Все ж краще, аніж знову статись безправною рабинею.
— Я - Лада. — Мовила та.
Жінка не звертала уваги на дивну поведінку Зої. Вона зняла з себе сірого піджака, який захищав її від прохолоди, та накинула на плечі дівчини, аби прикрити ним клапті, що залишились від того, що ще декілька годин тому можна було назвати одягом.
Зоя від здивування розплющила очі, на мить забувши про те, що може себе видати. Однак, коли вона зустрілась з поглядами з Ладою, злякавшись закрила їх знову. Та, було вже пізно. Лада чітко вловила сірі райдужки дівчини.
— Не закривай їх. Подивись на мої. — Прошепотіла вона.
Зоя, відмовляючись, похитала головою.
— Як знаєш. — Вона тяжко зітхнула. — Мій колір гірший ніж твій.
Ці слова зацікавили дівчину. Вона глянула на жінку, єдину, яка була не байдужа, яка підійшла, так як не поводиться з нею, як зі сміттям, як це робили інші.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твої очі, Валерія Оквітань», після закриття браузера.