Читати книгу - "Наздогнати щастя, Емілія Зінченко"

– Подумай з іншої сторони. Тепер ти вільна жінка…

– Вільна бабка.

– Подумаєш! Мені не менш років, ніж тобі, – буркнула Варвара, – Бери приклад з мене. Я теж на пенсії. Я почала нове життя. Може знайдемо тобі гарного діда?

– Якого ще діда? – підняла голову Надя, – Це ти про того продавця з ринкової площі?

– Ні. Здається, йому подобаюся я, – закінчила цю тему Варвара.

Надійчина подруга була завжди рішучою та сповненою енергії. Вона виглядала молодшою за свій вік, попри повністю білу від сивини зачіску, яку щодня гарно вкладала. Надя іноді заздрила їй, адже її волосся геть не хотіло її слухатися.

– Знаєш, – Варвара перервала тишу, – Я ще ніколи не куштувала фондю. А ти? Також ніколи не танцювала у флешмобі. Завтра-но я цим і займусь.

– Тобі добре. Ти, он, завжди робиш, що хочеш. Забажаєш полетіти на острови, то, гадаю, і полетиш.

– Ой, Надю, які острови?

Бабусі посміхнулися. Вони торохкотіли аж до пізнього вечора. Коли довкола було багато проблем, кухня ставала райським місцем. Затишна й дещо захаращена Надійчина кухня багато років була для неї й подруги тим приміщенням, в якому вони відпочивали душею. У домі кухня знаходилася одразу за рогом біля тісного коридору. Далі була вітальня разом зі спальнею та великим плазмовим телевізором. Гордістю Надії. Усюди були різноманітні милі декори. Раптом Варвара дещо згадала. Вона дістала з кишені папірець й поклала на стіл.

– Що це? – поцікавилася Надя й взяла до рук. То була якась брошура.

– Мені «пташки» сповістили, що в Шеффілді відкривають новий дім для стареньких! – заявила Варвара радісно. Надя недовірливо на неї зиркнула, – Кажуть, там чудові умови. Не буду тягнути скажу прямо: я вирішила, що хочу там оселитися. Може і ти б хотіла зі мною? Ти якраз тепер на пенсії. Разом веселіше!

Варя обнадійливо подивилася на свою співрозмовницю. Для переконання, вона навіть поклала руку на її плече. Проте Надя не виглядала радісною від цієї новини. Натомість вона важко зітхнула.

– Може це було б і не погано, але мушу відмовитися, – трохи з сумом сповістила вона, – В моєму домі всі мої спогади, я не хочу їх полишати.

– Знаю. Ми щасливі у своїх домівках. Я так само спочатку не хотіла полишати свого, але ж потрібно рухатися вперед. Чи є нам що втрачати?