Читати книгу - "Академія Лідеван. Громова сила, Анна Потій"

Ірфла

Я пам'ятаю, як я померла. Імператор зрадив нас і напав на мою маму. Хвиля його люті гострим болем пронизала мені груди. Мене ніби розривало на дрібні шматочки, я горіла, моя свідомість ледь чіплялася за цей світ. А потім усе припинилося. Залишилася лише темрява.

Я лежала із заплющеними очима і не відчувала нічого. Тільки легкість та порожнечу. Наче зсередини випалили.

— Донечко, ти жива? — я почула голос матері і ледве розліпила очі, наді мною нависло її стурбоване обличчя. Я відштовхнула матір. Це вона у всьому винна!

— Де ми? — мене лякало це місце, темні, похмурі, покинуті будівлі, тріщини в землі, що світилися, дивні рослини. І тіні, що миготіли то тут, то там.

— Ми потрапили в розлом життя і смерті. Це місце — Обитель неупокоєнних душ. Перший розлом чи план неживих, як його ще називають.

Я чула про Перший розлом. Усі розломи були паралельними вимірами зі своїми особливими законами. Туди не лізли, хіба тільки відчайдушні дослідники у пошуках нових знань. Наші предки збудували свій замок над Першим розломом, підживлювалися звідти темною магією. Але я ніколи не думала, що опинюся тут.

— Що ж нам робити, мамо? — я зітхнула. Як би я не була зла на матір, мені потрібно з нею співпрацювати, адже її знання були глибшими за мої. — Як звідси вибратися? Чому ми взагалі тут опинилися?

— Ти вмирала, доню, — зітхнула мама. — З тебе витікали останні краплі життя і я зважилася на жахливе: перемістити тебе до Обителі неупокоєнних. Ти ж чула легенди про те, що тут душі можуть жити вічно, поневірятися, поки міцний їхній зв'язок із зовнішнім світом? Сюди потрапляють ті, хто не хотів помирати, у кого залишилися незавершені справи, всі, кого в реальному світі щось тримає. Ще сюди можна втекти з допомогою особливого темного заклинання, а також пораненим, і тоді вони не помруть, продовжать жити тут. Тільки назад дороги немає, доню, наскільки я знаю. Принаймні пораненим та мертвим, адже у реальному світі вони загинуть остаточно.

— Але ж ти не вмерла? — я дивилася на матір запитливо. Наскільки я пам'ятала, її не встигли поранити.

— Я — ні, — мама похитала головою. — Але я не знаю, чи можливий шлях назад для живих. Це знання давно втрачено. Напевно, є така можливість, раз у книгах описувався розлом і те, що він являє собою, що зберігає у своєму вимірі, але я не знайшла такої інформації. Тож нам доведеться залишитися.

Я не могла повірити в те, що сталося. Все здавалося жахливим сном. Зараз я прокинуся і життя знову стане колишнім. Але ні. Я тут і виходу нема. Мамо, навіщо ж ти мене сюди затягла? Хай би я вже померла та продовжила цикл перероджень. Ти замкнула мене в клітці, мамо, ключ від якої втрачено. Як ти могла?!

Мені хотілося кинути їй в обличчя всі ті думки, що вирували в моїй голові, але я тільки стомлено опустилася на камінь. Мама хотіла як краще, вона прагнула мене врятувати, адже я — найбільший її скарб. Так вона завжди казала. Нехай ми перестали розуміти одна одну з роками, але вона мене любить і я люблю її, ми готові життям пожертвувати одна заради іншої. Тоді навіщо кидатися образливими словами? Хай краще вони помруть у цій похмурій пустелі.

— Але як ми тут житимемо, мамо? Я не бачу ні їжі, ні води, ні пристойного житла — лише руїни, — навколо нас розкинулася пустеля, темна і непривітна, з дивною незнайомою рослинністю і зруйнованими спорудами, мертві дерева тягли до сірого неба свої кістляві гілки, та ще й камені — такі ж сірі, як і все навколо, височіли то тут, то там.

— Може, нам і не треба їсти й пити, коли ми серед мертвих, — припустила мама. — Може, ми уподібнилися до них і нам більше не потрібно задовольняти фізіологічні потреби. Ось ти хочеш їсти? Або спати? Відчуваєш втому чи біль? Хоч щось? Особисто я — ні.

Я дослухалася до власних відчуттів. Я намагалася знайти хоч якесь бажання — може, водички попити чи тістечко з'їсти, чи якийсь біль у тілі, але нічого не було. Все та ж легкість і порожнеча, яка з'явилася відразу після того, як я прийшла до тями.

— Нічого я не хочу, — похитала головою. — Тільки вибратися звідси.

— Це не фізіологічна потреба.

— Так, але хоч щось. Думаєш, ми й спати не будемо?

— Цілком можливо.

— Жах який!

Мене лякало вічне безсоння. Я любила занурюватись у сни, збігати в них від проблем та турбот. Я непогано вміла контролювати сни, усвідомлювала їх та насолоджувалася процесом. Не можу навіть уявити, як це ніколи не спати! Я не хочу такого життя. Я не хочу вічного життя!

— А тут можна померти? — запитала я маму.

— Сумніваюся. Сюди втікають від смерті, фізіологічні потреби тіла відсутні, а значить, померти тут не можна.

— Якщо випадково, то ні, а коли хочеш померти?

— Ти що хочеш померти, Ірфло?! — в очах матері спалахнув гнів. — Я тебе не для того рятувала, щоб твою смерть побачити.

— А ти хочеш тут жити, мамо? Вічно?! Я не хочу! Ти не питала в мене, чого я хочу, рятуючи. Хіба це спасіння? Це тортури! Якщо вже мені судилося померти, то краще б я померла і переродилася в новому житті, нехай забула б це все, але не поневірялася б вічність у похмурому вимірі з такими ж заблукалими душами. До речі, де вони? Я нікого не бачу, мамо. Схоже, ми тут самі.

Мама мовчала. Вона дивилася в далечінь, сподіваючись, мабуть, когось роздивитися. Нікого. В Обителі неупокоєнних було лише дві душі, які не могли знайти спокій: я та моя мати. Одні серед мертвих дерев, каміння та будинків, одні посеред мертвої пустелі. Молодець, мамо, чудовий вчинок!

— Ходімо вперед, — мама спробувала взяти мене за руку, але я висмикнула свою долоню з її. Я все ще ображалася. Мама тільки ледве вловимо зітхнула, але не спробувала знову до мене торкнутися. Вона знала — якщо я злюсь, мене краще не чіпати, доки не охолону. — Може, далі зустрінемо когось. Який сенс стояти на місці і сперечатися?

Я кивнула і пішла за нею. Нехай голос її звучав стомлено і без ентузіазму, але в нас безперечно не було іншого виходу, окрім як рухатися вперед. Постояти на місці ми завжди встигнемо, а до того треба розвідати становище.