Читати книгу - "Академія Лідеван. Громова сила, Анна Потій"

Ми йшли і йшли, зовсім не відчуваючи втоми, наче нас позбавили тіла і пересувався лише наш дух. Тільки тіло все ж залишилося, я відчувала легке коливання повітря на шкірі, великі камені під підошвою черевиків, дотик одягу до тіла, але ніякої втоми чи натертих взуттям ніг. Я не знала, скільки часу ми йшли, його не відчувалося тут — сонця не було, тільки якесь рівномірне світіння через щільну завісу хмар, день не змінювався на ніч. Ми могли блукати тут всього годину, а могли й цілих п'ять — час наче завмер. Він і не потрібен був тут, для вічних, блукаючих душ не мало значення, скільки вони тут пробули — рік чи сто років, катування було нескінченним.

Нехай тіло і не втомлювалося від довгої прогулянки, але душа просила відпочинку. Опинившись поряд з поваленим деревом, я запропонувала матері перевести дух.

— Ти відчуваєш втому? — здивувалася мама.

— Ні, мені просто набридло йти. Хочеться трохи посидіти, подумати.

Ми присіли на повалене дерево і просто мовчали. Не знаю, про що думала мама, але всі мої думки були зайняті тим, як звідси вибратися. Нехай там, у реальному світі, я помру, зате не ходитиму тут як неприкаяна. Не хочу я такого життя. Не хочу і все!

— Здається, там вдалині видніється хатинка, — мама перша перервала мовчання. — І вона виглядає цілком пристойною.

— Гаразд, пішли до хати. Сподіваюся, там буде м'який диван, — пробурчала я, підводячись із дерева.

Хатинка виявилася непоганою. Не палац, звичайно, але й не розвалини. Простий, одноповерховий будиночок з вітальнею, двома спальнями, кухнею та лабораторією. Мама відразу ж скинула чобітки і залізла з ногами на диван, а я сіла навпроти неї в кріслі.

— Іди до мене, маленька, — мама тепло мені усміхнулася і поплескала по дивану поруч із собою, запрошуючи сісти.

— Не хочу, — я невдоволено похитала головою. Мене дратувало, коли вона кликала мене маленькою. Я ж не дитина!

— Все ще сердишся? — мама не переставала усміхатися, що ще більше мене виводило з себе.

— А ти, як я подивлюся, радієш! — я насупила брови.

— Ми обидві уникли смерті сьогодні. Чим не привід для радості?

— Так, тільки відсвяткувати нічим, — я не втрималася, щоб не ужалити.

— А знаєш, мені навіть хочеться їсти. Тільки це відчуття не у шлунку, а щось у голові. Як це буває з нудьги — просто хочеться чогось жувати без почуття голоду. У тебе такого відчуття нема?

— Хочу вина. Рахується?

— Думаю, так, — мама кивнула, все ще не прибираючи з обличчя усмішки. — Може, ми не єдині з такими бажаннями тут? Може, в хаті знайдеться якась їжа?

— Гаразд, я подивлюсь, мамо.

Я залишила маму у вітальні, а сама пішла на кухню — не стільки, щоб задовольнити її прохання, скільки щоб не бачитись з нею. Мені потрібно було побути на самоті хоч хвилинку.

Порившись у кухонних шафках, я виявила пару-трійку банок з консервацією, сухарі, чай і — диво! — бутель з вином. Я відкрила одну із банок з консервацією, усередині виявилося дрібнорублене м'ясо. Понюхавши, я вирішила, що пахне апетитно і ризикнула скуштувати шматочок. На смак також нічого. Я знала, що прості люди часто зберігають готове м'ясо в банках, але самій ніколи таке їсти не доводилося. У палацовій кухні завжди готують свіже м'ясо.

Я хотіла поставити чайник, але води у крані не було. Тоді я вийшла надвір у пошуках колодязя. Він знайшовся в саду поруч із кухнею. Сподіваюся, вода там є, і вона нормальна. Так дивно було самій набирати воду з колодязя — я звикла, що всю чорну роботу виконують слуги, а тут доводилося робити все самій. Я могла б, звичайно, розвернутися і піти кудись, хай би мама сама все робила, але, незважаючи на мої образи в її бік, я все одно її любила.

Я приготувала чай для мами, взяла банку з м'ясом, трохи сухарів і, поклавши все це на піднос разом з вином, винесла у вітальню.

— Скромний обід. Або вечеря, — я зробила спробу усміхнутися, мені було соромно за те, що я так на маму злюся. Неважливо, що вона неправа, вона намагалася мене врятувати і тільки це має значення, навіть якщо мені її порятунок не був потрібен. — Без поняття, який зараз час доби. Мій годинник не йде. А твій, мамо?

— Теж, — мама кинула сумний погляд на кишеньковий годинник на ланцюжку, який завжди носила на поясі. То був єдиний подарунок тата, як вона казала, до мого народження. — Що ти знайшла?

Мама нахилилася до таці, яку я поставила на кавовий столик біля дивана і прискіпливо оглянула її вміст.

— Ти впевнена, що це м'ясо можна їсти? — мама зневажливо смикнула носом.

— Я спробувала. Досить непогане.

Мама невпевнено наколола вилкою малесенький шматочок і відправила до рота.

— Згодиться, — кивнула вона і почала їсти.

— Вино будеш?

— Буду. Відкривай.

Я відкрила бутель і ми з'їли цілу банку м'яса, мокаючи сухарі в підтале желе від нього і запиваючи вином.

— Якщо тут є готова їжа, то десь мають бути тварини, овочі та плодові дерева, — зробила висновок мама. — Тільки незрозуміло, навіщо це все, якщо по суті фізичного почуття голоду та слабкості без їжі ти не відчуваєш.

— Може, річ у звичці? — припустила я. — Люди люблять їсти, тож навіть у світі мертвих продовжують харчуватися, хоч воно їм і не треба.

— Може і так.

— І магія тут також працює. Я піч розпалила вогняною кулею.

— Це добре.

— Я хочу пройтись, роздивитись, що довкола будинку. Ти підеш зі мною, мамо?

— Ні, я хочу полежати. Може, навіть вийде заснути. Дивне таке почуття — ніби й утомилася, і водночас ні.

— Тоді я сама.

— Тільки не довго, Ірфло, і далеко не йди. Не заблукай тут, будь ласка.

— Я скоро повернуся, не хвилюйся, мамо.

Я взяла бутель з вином, у якому залишилося трохи менше половини, і вийшла з дому. Неквапом я обійшла будинок навколо, але нічого цікавого не знайшла, окрім старої яблуні. Мабуть, вона була із зимових сортів, бо з десяток яблук на ній все ще висіли. Я зірвала одне з них, витерла об спідницю і відкусила — дуже смачне яблуко виявилося, соковите, з легкою кислинкою, як я люблю.