Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

Діані нічого не залишалося, як нервово стиснути плечима. Вона-бо оббігала з ланцюжком по всіх ювелірних міста (батько ж Вікторії відмовлявся давати будь-які коментарі щодо прикраси). Усі їй як один торочили: ми не знаємо, що це за серія і з якого матеріалу зроблений кулон, і для більш точного дослідження потрібно взяти частинку на пробу. Щоб це Діана дозволила розшматувати улюблену прикрасу? Та нізащо! А тут з’являється негідник, який щось-таки знає. Потрібно терміново вибити з нього правду!

Ось так міркуючи, Діана й не помітила, як знову схопилася на ноги. Якраз тоді, коли вона поривалася шпарко вилетіти з класу, прозвучав дзвінок, а вслід за ним зайшов і вчитель, Теодор Франкович. Йому було років сорок, однак Діані подеколи здавалося, що той походить ще з ери динозаврів. По-перше, Теодор Франкович завжди одягався в чорний діловий костюм із фраком; а по-друге, коли-не-коли застосовував такі словечка, які потребували «гуглення».

― Що, Діано, вже готові маршувати до дошки? ― звернувся він безпосередньо до дівчини. Невже, окрім неї, учнів у цьому класі більше немає?!

― Ще ні, ― в’ялими губами відповіла вона, сідаючи на місце.

Теодор Франкович посміхнувся кутиками вуст, підійшов до пюпітра й окинув своїм яструбиним поглядом клас.

― Ну що ж, домашнє завдання, ― перейшов відразу до діла він. ― І хто ж може продемонструвати нам вирішення надскладних задач?

Причому вчитель дивився тільки на Діану, яка всіма силами намагалася злитись із партою. І де ж це мантія-невидимка, коли вона так потрібна?

― Ніхто? ― зіщулився в очікуванні Теодор Франкович. ― Тоді, Діано, ніде правди діти, ви потрапили у безвихідь. Рятуйте клас.

Хоч-не-хоч Діана мовчки заричала: чому саме її вчитель постійно викликає до дошки? Знає ж прекрасно, що вона буде згорати від сорому. Ну не дається їй математика: у цифрах, алгоритмах, формулах ні краплини не розбирається!

Хай би що там було, сперечатися з Теодором Франковичем немає жоднісінького сенсу. Колись намагалася ― отримувала тільки додаткові завдання у відсіч.

Похнюпивши голову, Діана підійшла до дошки, взяла крейду і в цілковитій тиші вп’ялась у задачку. Вона б зараз ліпше крос побігла, а не вирішувала незрозумілі рівняння!..

Через декілька довгих хвилин катування вчитель, кінець-кінцем зжалившись, мовив до класу:

― Чи не знайдеться сміливець, здатний допомогти нашій принцесі?

У відповідь лишень мертва тиша. Зрадники! Он, навіть Вікторія затаїлася за товстезним підручником…

Порятунок прийшов звідти, звідки Діана й не чекала. Та ще й який! Мигом без стуку відчинилися двері ― у клас ступив хлопчисько, котрий ніяк не виходив з Діаниної голови. Її хребет немовби електричним струмом проткнуло. Хлопець тим часом миттєво оцінив обстановку, а, зустрівшись поглядом із Діаною, позадкував назад, піднімаючи праву брову. Та він ніби примару побачив!

Мимовіль Діана щодуху стиснула крейду ― та трішки розкришилася. Їй кортіло цією крейдою розмалювати й так до нестями бліде лице незнайомця, однак воно й без того щосекунди набувало все безкровніших фарб.

― Майкле, ― звернувся до незнайомця вчитель, ― те, що ви в нашій школі почесний гість, не дозволяє вам ухилятися від занять. Бігом до дошки. Будьте ласкаві, покажіть, чого ви навчилися.

Майкл міцно стулив губи, але прохання виконав: підійшов до лівої частини дошки, не зводячи при цьому лютого погляду з Діани. А відтак узяв крейду й хутко приступив до вирішення задачки, що висіла тут ще від початку навчального року, як Дамоклів меч. Її ніхто не міг вирішити. Розумники вовтузилися над нею з пів року, а цей хлопчисько, не задумуючись, ніби на автоматі, з легкістю підставляв дані. Зрештою, він розв’язав завдання.

Діана аж рота відкрила від здивування: хто цей хлопець?!

Майкл напівобернувся, потираючи долоні, і скосив погляд на Діанину задачу.

― Це інтеграл, балда, ― кинув він, ступаючи до виходу.

Його наздогнав голос Теодора Франковича:

― Ну куди ж ви так швидко? ― Вчитель торкнувся пальцями до підборіддя, оглядаючи роботу. ― Божественно! Бачу, старий мерзотник часу не гаяв, ач. Шкода, що такий талант приховали від світу, ― знічено прицмокнув він.

― Я можу йти? ― У Діани аж подих забило від наглого тону хлопчиська. Якби вона була на місці вчителя, то нізащо не відпустила б цього безсоромника, катувала б у найжорстокіших математичних муках.

Здавалося, Теодор Франкович прочитав її думки:

― Не можете. Проявіть ласку й допоможіть нашій принцесі. Хоча для вас, юначе, ця задачка буде як раз плюнути.

На мить Майкл завис у задумі: щосили стиснув руки в кулаки й ніби зовсім не дихав. Повітря ущільнилося від напруги, що витала в кабінеті. Усе ж таки хлопець круто розвернувся й стрілою наблизився до Діани.

― Посунься! ― крізь зуби процідив він.

Воднораз Діана на негнучких ногах ступила вбік: вона побачила зблизька його очі. Очі, які їй колись снилися. Дуже яскраві, чимось схожі на її, блакитного і якогось крижаного відтінку, ніби це небо віддзеркалюється в кризі. Тоді, уві сні, вони спозирали на неї в моторошній темряві, заховані за деревами, у густих заростях потворного лісу. Самого власника Діана ніколи не бачила, як би не намагалася наблизитися до двох вогників у тіні. Роки проходили ― ці очі перестали навідуватися до її снів. Вона навіть забулася про них! Одначе зараз її немовби несамовитими хвилями жару облило.