Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

Їй снились очі саме цього хлопчиська?

― У тебе лінзи? ― зовсім тихо запитала Діана, насилу розтуляючи рота.

Майкл зупинився малювати крейдою по дошці. Його очі небезпечно блимнули, а обличчя спотворилося, ставши чорнішим за грозову хмару.

― З чого ти взяла? ― випалив він тоном, що дзвенів кригою, і глянув на Діану око в око, від чого всередині неї похололо.

― Твої очі… Вони неприродного відтінку.

― Свої в дзеркалі давно бачила?! Зовсім не змінилися… ― гарячкував далі Майкл, ледве не захлинаючись від гніву. Врешті відвів погляд на задачку та продовжив розв’язування ― і робив це досить швидко.

Заклякнувши з роззявленим ротом від нерозуміння, Діана прямо фізично відчувала на собі негативні емоції, які нестримними потоками хлинули від хлопця. Здавалося, той понад усе бажав не математичні рівняння «добивати», а саму Діану.

Зависло мовчання, яке з кожною секундою ставало все більш нестерпним, перетворюючи повітря на суцільні випари вогню.

Зненацька Майкл відчужено мовив:

― От ми й знову зустрілися, мала. Ну як, згадала мене?

Діана заперечно хитнула головою, поволі розправляючи плечі:

― Я лише знаю, що тебе звати Майкл.

― Майк. І ніяк інакше, ― сухо перервав він, простромлюючи очима спантеличену Діану.

Несамохіть вона втягнула голову, одначе голос анітрохи не видав її справжніх почуттів ― звучав твердо та чітко:

― Нам потрібно серйозно поговорити, Майку.

― От саме тут? ― вишкірився той, із люттю зиркнувши на неї.

Аж раптом Діана узріла на його обличчі ледве помітний шрам у вигляді серця. Цікаво, Майк із ним народився? Занадто ідеальні лінії…

― Хоча б і тут.

― Багато хочеш…

― Майку! ― вигукнула вона, розпираючись від злості. Її аж у піт кинуло. Уже тихіше додала: ― Звідки ти знаєш мене і…

― Мало отримаєш, балда, ― закінчив він, водночас ставлячи крапку в рівнянні. Та шулікою розвернувся до Теодора Франковича, долонями водячи одна об одну, щоб змахнути залишки крейди. ― Знаю, розв’язано блискуче. Без аплодисментів.

Зробивши поклін вчителеві, Майк сторчголов кинувся до виходу. Це сталося так несподівано, що в Діани навіть дух забило.

― А от над вихованням я б ще попрацював… ― не моргнувши бровою, резюмував Теодор Франкович.

Рішення прийшло миттєво: Діана прожогом зірвалася з місця й помчала слідом за Майком. На диво, той далеко не відійшов ― просто стояв у коридорі, повернутий спиною, і ніби очікував на її прихід.

Як тільки двері за Діаною зачинилися, Майк на емоціях скрикнув:

― Геть в кабінет!

― Нам треба поговорити, ― із новою впевненістю в голосі зронила Діана, повагом підступаючи. І звідки тільки ця сміливість взялася?

― Я зараз не бажаю вести з тобою переговори. ― Він поривчасто обернувся, посилаючи всі громи та блискавки навсібіч. ― Бачити тебе не можу. Від одного погляду на тебе робиться бридко. Дозволь мені звикнутися з твоєю присутністю в моєму житті. Залиш мене наодинці врешті-решт!

Висловивши ядовиту тираду, яку явно виношував ще з ночі, Майк продовжував кидати на Діану просто-таки злющі та злобні погляди.

У Діани аж серце в п’яти пішло. Мимоволі вона позадкувала, ледве волочачи ноги, поки не відчула спиною прохолодну стіну. Противні комахи одномоментно покрили її тіло.

― Що я встигла тобі такого зробити?.. ― Діана опустила погляд на дерев’яну підлогу. Їй було моторошно відчувати пекельні очі Майка. Уся зухвалість миттєво кудись випарувалася. ― Ми бачимося вперше…

― Не вперше, і не вдруге, балда.

― Чому ти так поводиш себе зі мною?..

― Хіба для ненависті повинна бути якась вагома причина?

― Взагалі-то так!..

Майк нічого не відповів, тільки спопеляв з-під напівзакритих повік.

― Невже ти це зараз серйозно?.. ― тремтячими губами пробелькотіла вона.

― Та звісно ж, що ні. Іди он математику повчи, логічне мислення розвивай, бо з цим у тебе явно проблеми!

― Тебе батьки банальної ввічливості не вчили?

Діана вимовила ці слова зовсім тихо, однак Майк її добре розчув ― визвірився не на жарт. За декілька швидких кроків опинився поруч і з усієї сили грюкнув кулаком об стіну якраз біля її голови. Діана аж здригнулася.

― А от про моїх батьків ні слова. Затямила? Жодного морального права не маєш їх згадувати. ― Його очі потемнішали, на їхньому дні віддзеркалювалося скупчення різних емоцій: і лють, і гнів, і злість, і ненависть, і… біль.

Водномить Діані стало неабияк страшно. Її пройняв дрож від важкого дихання хлопця, що обпікало морозом лице, а повітря буцімто прилипло до легень.

― Був час, коли ти мені навіть подобалася, ― з неприхованою ненавистю шипів далі Майк, ― але зараз я ледве стримуюся, аби не розірвати тебе на шматки. Тому тримайся від мене подалі, дівчинко. Подалі від гріха. ― Він знову вдарив кулаком об стіну. ― Допоки я сам не дозволю тобі наблизитися до мене. Усвідомила?