Читати книгу - "Від півночі на південь, Даніїл Овечко"

— Чого? Але ж це Ріша! Вона завжди зі мною.

— Такі правила.

— Що ж робити? Венруме, ніяк?

— Тут ніяк. Не можна тваринам гуляти всередині. — розводячи руками, відповів вусач.

— Тоді, Рішо, почекай мене там, добре?

— Ньр'ях. — незгодно відповіла рись.

— Я теж не хочу розлучатися, але по-іншому ніяк. Усього на одну ніч. Будь ласка. Я не кину тебе. Завтра вранці знайду тобі непоганий шматочок м'яса. Добре? — усміхнено ферарія розмовляла з котячою і остання все ж таки погодилася на вмовляння дівчини. Один із стражників провів тварину у стайні, а трійка продовжила свій шлях у спальні.

Вони піднімалися кам'яними сходинками мовчки, кожен у своїх думках, поки Оріса не зупинилася навпроти коридору в одному з п'яти поверхів.

— Венруме, я далі не піду. — трохи засмучено сказала вона.

— Хм? Ти чого?

— Тобі на третьому поверсі виділили кімнату. Мені на другому. А оскільки ти хочеш, щоб Вічі переночувала в мене, то тут ми з тобою розлучимося.

— А ну добре. — розуміюче кивнув чоловік.

— І не виходь нікуди вранці, ми зайдемо до тебе та одразу разом вирушимо в дорогу.

— Дивне прохання. Я що, досі під вартою? — легковажно посміявся Венрум, на що зустрів серйозний погляд, який змусив чоловіка припинити. — Добре, постараюся не втекти. А так хотілося...

— Гей, Венруме! — цього разу Оріса знову повернула свій життєрадісний вигляд. 

— Не смій! Інакше я вистежу тебе знову і не подивлюся на гарну поведінку! — пригрозила йому Вічі.

— Як лячно! Гаразд. Заради вас постараюсь утримати свою волелюбну натуру. — награно кланяючись, сказав чоловік і продовжив підніматися сходами спиною вперед, поки не підсковзнувся на першій же сходинці. Але перед самим падінням Лрісаа встигла схопити його та врятувати від неприємного болю у філейній частині тіла.

— Обережно! Не хочу, щоб ти ще зламав собі щось.

— Ага. Дякую. — він підвівся на ноги і пішов на верхній поверх.

— Ходім, Вічі. — помахавши рукою, дівчина рішуче пішла в глиб прикрашеного синім килимом, картинами та прапорами Імперіума Гнісс коридору.

— А? Так, йдемо. — задивившись на картину з гірським краєвидом ферарія поспішила наздогнати срібловолосу.

Вікна вздовж лівої стіни відкривали краєвид на море яким, наче перевозячи самі зірки, ходили кораблі із запаленими лампами на палубах.

— Хм. А як ти змогла спіймати Венрума? — Несподівано поцікавилася Оріса.

— Та просто ми з Рішею любимо полювати, а спочатку я побачила папір, на якому він був намальований, а ззаду пропонували відвідати таверну... Як же вона називалася? Вже й забула, уявляєш?

— Ми його шукали більше ніж півроку. Ну, як ми. Я, переважно. Я так хотіла зустріти його знову! Витратила всі заощадження на мисливців за головами! Стільки наслухалася про себе і все заради сьогоднішнього дня... Я... Він чудова людина. Багато хто вважає його грубіяном, підступною та егоїстичною людиною. Але за ті два роки спілкування з ним, я бачу в ньому лише доброту, грайливість та егоїзм. — її слова були сповнені теплоти, трохи дитячий голос, але одночасно дорослий тон змішувались, створювали незвично приємний звук.

— Він егоїст ще той. — пожартувала Вічі.

— Це не погано бути егоїстом. Погано – коли через себе, ти не бачиш почуттів інших... Знаєш, я насправді вдячна тобі. Нехай я тебе ще не знаю, не буду брехати, не до кінця довіряю, але я дякую тобі, що допомогла йому прийняти правильне рішення. Допомогла йому звернути увагу на мої почуття, почуття всіх наших...

— Та все гаразд. Коли він розповів про минуле, я помітила, що при згадці свого загону він сильно переживав, можливо, мучив себе. Я поставила себе на ваше місце та просто сказала, що думаю.

— Невже так просто? Мабуть, він довіряє тобі.

— Швидше моєму батькові. Вони були майже друзі.

— Цікаво. Розкажеш завтра по дорозі? Я дуже хочу дізнатися чим Венрум займався без нас! Ану стій. Ось тут ми переночуємо. — Вони стали перед невеликими ялиновими дверима, на яких були вирізані цифри двісті тридцять дев'ять. Оріса опустила руку у внутрішню кишеню її чорної шкіряної куртку поверх темно синьої шкіряної броні, потім вона дістала мідний ключ із биркою та відкрила дверний замок.

Кімната була простора, хоч і простенька. Непримітні меблі, шафа, ліжко, стілець, все було зроблено з сосни. Зелений килим розстелився по всій площі кімнати, а вікна були засклені. Запах гарячого воску ще витав по кімнаті.

— Можеш розуватися, цей килим такий м'який! — Оріса запросила ферарію увійти, вже після того, як людина зайшла всередину і сірниками запалила перші свічки.

— Дякую, що вирішила дати притулок. Я можу поспати і на підлозі...

— Ні, ти що? Я впевнена, ми поміститься на цьому ліжку разом. Я не дозволю тобі спати на холоді, ти ж друг Венрума! — категорично заявила дівчина, перевіряючи розмір ліжка катаючись по ньому.

— Дякую, я сподіваюся, не ображаю тебе. — ніяково посміюючись, Вічі підійшла до вікна. Надворі вже на всю царила ніч. Зірки немов рідні сніжинки накривали небосхил. Якби не внутрішній двір замку, можна було б насолодитися далекими астероїдами, які так добре видно на півночі і вдень і вночі.

— Слухай, ти ж із самої про півночі? Як тобі на півдні? Хоча тут все одно досить холодно, не те що в Маллідоні. — напівсонно Оріса розпочала нову тему діалогу.

— Так, мені тут подобається. Все таке незвичне. Я ще розумію будинки з колод, але тут майже все кам'яне, безліч різнокольорових прикрас, і так багато мешканців! Щоправда, не всі вони привітні. Точніше майже ніхто навіть не привітався зі мною. Може я щось не так роблю?

— Темп життя незвичний? У нас багато залежить від грошей. Більше грошей – більше можливостей. Тому кожен намагатися заробити більше, а коли видається вільна хвилина – не витрачають її на незнайомців.

— Гроші... Досі не розумію, як вони працюють.

— У вас немає грошей?