Читати книгу - "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій"

Система управління окупованими землями: адміністративно-територіальний поділ, економічна експлуатація та соціальна політика

Першочергово вся повнота адміністративної влади на окупованих східних територіях належала командуванню збройних сил Німеччини, Угорщини та Румунії. Про довгострокові плани щодо окупованих земель А. Гітлер остаточно повідомив тільки на таємній нараді 16 липня 1941 р. У присутності керівників нацистської партії, німецької армії та державних діячів (зокрема, були присутні М. Борман, Г. Герінг, В. Кейтель, Г. Ламмерс, А. Розенберг) фюрер виступив із промовою, у якій наголосив, що «цей великий пиріг [окуповані території СРСР — І. П.] слід зручно розкласти для того, щоб могти, по-перше, ним володіти, по-друге, ним керувати, по-третє, його експлуатувати». Він підкреслив, що окуповані території мають стати колоніями і, як будь-які колонії, відігравати в політичному сенсі другорядну роль.

17 липня 1941 р. А. Гітлер видав наказ про запровадження цивільного управління окупованими областями СРСР. Згідно з цим документом, усі окуповані на Сході землі, окрім тих, які мали відійти до Генерального губернаторства (тобто української Галичини), підпорядковувалися Міністерству окупованих територій Сходу, керівником якого призначили А. Розенберга. Уся територія мала бути поділена на рейхскомісаріати (імперські комісаріати), керовані рейхскомісарами. Рейхскомісаріати мали поділятися на генеральні округи на чолі з генеральними комісарами, а генеральні округи ділилися на звичайні округи, очолювані гаупткомісарами. А. Гітлер залишав за собою право призначати рейхскомісарів і генеральних комісарів. Усіх інших чиновників міг призначати А. Розенберг.

Фактично на окупованих територіях було встановлено тривладдя: А. Розенберг відповідав за адміністративну вертикаль, Г. Герінг — за економічну експлуатацію, а Г. Гіммлер — за питання безпеки та знищення «небажаних елементів». Відомства всіх трьох нацистських керівників певною мірою конкурували за рівень впливу, що, на думку А. Гітлера, мало сприяти ефективності контролю над окупованими землями.

20 серпня 1941 р. побачили світ декрет А. Гітлера про створення рейхскомісаріату Україна (далі — РКУ) та директива А. Розенберга про адміністративний поділ окупованих українських областей. Первісно планували утворення в РКУ семи генеральних комісаріатів (або генералбецірків), які ділилися б на гебітскомісаріати (або крайсгебіти). Передбачали, що площа РКУ збільшуватиметься мірою просування фронту на Схід, після передавання територій із-під управління військової адміністрації до цивільної. Однак повністю зайняти територію всіх семи генеральних комісаріатів РКУ так і не вдалося. На момент створення РКУ охоплював 71000 км2. Своїх максимальних розмірів територія рейхскомісаріату досягла 1 вересня 1942 р. і становила 339 258 км2 із населенням 16 900 000 осіб. Реально на цій території існувало тільки шість генеральних комісаріатів: Волинь — Поділля (центр — Луцьк), Житомир (центр — Житомир), Київ (центр — Київ), Миколаїв (центр — Миколаїв), Таврія (центр — Мелітополь), Дніпропетровськ (центр — Дніпропетровськ). Генеральний комісаріат Чернігів так ніколи й не було створено.

Резиденцією рейхскомісара України Е. Коха було обрано провінційне волинське містечко Рівне. Територія РКУ поділялася на 114 крайсгебітів, які об’єднували 431 район, а також 5 крайсгебітів міського типу (міста — Дніпропетровськ, Київ, Запоріжжя тощо) і 25 містечок окружного підпорядкування.

Східні області України: Чернігівська, Сумська, Харківська, Ворошиловградська (Луганська) й Сталінська (Донецька) — у момент повної німецької окупації території України перебували під управлінням військової адміністрації.

Територія української Галичини, згідно з декретом А. Гітлера від 17 липня 1941 р., переходила до складу Генерального губернаторства з центром у Кракові як п’ятий округ (дистрикт).

Частина українських земель, згідно з німецько-румунською угодою від 19 липня 1941 р., була передана Румунії під постійне (території, забрані Радянським Союзом у 1940 р.) або тимчасове (території, які розглядали як плату за участь у війні проти СРСР) управління. Ізмаїльська область УРСР та шість повітів Молдавської РСР, розташовані на західному березі Дністра, утворювали румунське губернаторство «Бессарабія» з центром у Кишиневі. Територія Чернівецької області України та деякі північні повіти Молдавії були об’єднані з Південною Буковиною в губернаторство Буковина (центр — Чернівці), а територія між Дністром та Південним Бугом (Одеська область, західні райони Миколаївської області, південні райони Вінницької області, східні райони Молдавської РСР) виділили в окремий регіон — губернаторство Трансністрія з центром в Одесі (керівник — професор Г. Алексяну). Трансністрія охоплювала 100 000 км2, з яких понад 80 % становили українські етнічні землі. Територія всіх трьох губерній поділялася на волості (пласти) й сільські громади (кошуки).

З березня 1939 р. українське Закарпаття перебувало під окупацією ще одного союзника гітлерівської Німеччини — Угорщини. 22 червня 1939 р. Державні збори Угорщини ухвалили закон «Про з’єднання Підкарпатських територій з угорською державою». На підставі цього документа з липня 1939 р. у Закарпатті почали запроваджувати цивільне управління. Головою адміністрації став спеціально затверджений для Закарпаття регентський комісар Підкарпатської території, який підпорядковувався й звітувався безпосередньо регенту М. Горті. З 7 грудня 1941 р. до березня 1944 р. посаду комісара обіймав доктор права В. Томчані. На території Закарпаття було створено три адміністративні одиниці — жупи: Ужанську (центр — Ужгород), Березьку (центр — Берегове), Мармароську (центр — Хуст). Жупи поділялися на округи (від 4 до 6 у кожній).

Ще на зламі 1940—1941 рр., щойно було затверджено план «Барбаросса», гітлерівці почали розробляти стратегічні плани економічної експлуатації майбутніх окупованих областей Східної Європи. Наприкінці лютого 1941 р. було завершено створення Економічного штабу «Ост», який очолив Г. Герінг. Практичні аспекти реалізації економічної політики на захоплених територіях СРСР рейхсмаршал авіації поклав на Г. Томаса. 21 лютого 1941 р. той видав наказ про створення Економічного штабу «Ольденбург», який мав розробити детальні механізми господарського керівництва та пограбування окупованих земель. Керівником штабу «Ольденбург» було призначено генерал-лейтенанта В. Шуберта. Штаб планував поділити все господарство окупованих областей на три групи: «М» — військова промисловість і транспорт, «Л» — продовольство й сільське господарство, «В» — сировинна й переробна промисловість, лісове господарство, фінансова та банківська сфери.

З метою економічної експлуатації захоплених територій Сходу нацисти створили так званий Східний економічний штаб. Він діяв при генерал-квартирмейстерстві головнокомандувача сухопутних військ безпосередньо в районі бойових дій. Коли територію передавали цивільній адміністрації, то, відповідно, до сфери її відповідальності переходили також питання економічного визиску. За господарським командуванням зберігалися лише функції безпосереднього забезпечення військ продуктами харчування.

Протягом окупації економічна політика зазнавала певного коригування залежно від ситуації на фронті, однак постійним залишався курс на тотальне вивезення всіх основних матеріальних цінностей і ресурсів із території України.

Кінцевою метою економічної політики нацистів в окупованій Україні мало стати її перетворення на «житницю Європи». Однак місця для українців у цій «житниці» не залишалося.