Читати книгу - "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій"

Намагаючись зберегти тотальний контроль над сільським господарством України, нацисти заборонили розділяти колгоспні землі та майно, перейменувавши колгоспи на громадські господарства (громгоспи). Керівниками цих колективних сільськогосподарських підприємств на рівні районів призначали присланих із Німеччини «фахівців». Уже на середину весни 1942 р. в Україну прибуло 7613 німецьких окружних і районних сільськогосподарських керівників (ландвіршафтфюрерів). Нацисти запланували в травні-червні 1942 р. вилучити в селян, обмолотити й вивезти до Німеччини 1,3 млн т зерна з врожаю 1941 р. (цей урожай селяни зібрали самотужки й розділили між собою під час проходження фронту). На 1943 р. норми для України зростали. Г. Герінг вимагав, щоб Україна забезпечила продовольством «усю східну армію» й водночас дала для Рейху не менш ніж 3 000 000 т зернових.

З метою максимально ефективної експлуатації українського сільського господарства нацисти залучили до справи приватні німецькі компанії. Головним приватним гравцем на українському ринку стало Центральне торговельне товариство «Схід» («Централь-Ост»), що офіційно займалося заготівлею та збутом сільськогосподарської продукції. «Централь-Ост» заснувало в Україні 11 дочірніх компаній зі 130 філіями в усіх регіонах. Товариство встановило контроль над 31000 громадських господарств (колгоспів), 1875 державними господарствами (радгоспами), 900 МТС, 72 станціями рослинництва, 17 насіннєвими підприємствами.

Завдяки організованому грабунку українського сільського господарства Україна перетворилася на основну продовольчу базу гітлерівської Німеччини. 1942 року поставки з України забезпечили потреби вермахту й рейху в хлібі на 80 %, у м’ясі та м’ясопродуктах — на 83 %, у жирах рослинного й тваринного походження — на 74 %. Протягом років окупації з України було забрано 23 000 000 т зернових і борошна, 2 000 000 т картоплі, овочів і фруктів, 100 000 т бобових, 610 000 т соняшникового насіння, 35 000 т масла, 4500 т меду, 155 000 т цукру, 10 000 т повидла, 320 000 000 яєць, 5000 т бавовни, 7000 т вовни, 55 000 т коноплі та льону, 250 000 л пива, 70 000 л спирту, 7 600 000 голів великої рогатої худоби, 9 300 000 свиней, 7 000 000 овець і кіз, 59 200 000 голів домашніх птахів, З 300 000 коней, 6000 т риби тощо. З машинно-тракторних станцій України німецькі окупанти та їхні союзники вивезли 56 128 тракторів і 24 128 комбайнів. Під час відступу німці, румуни та угорці знищили 230 000 сільськогосподарських споруд, спалили 18 000 000 гектарів посівів, 114 000 гектарів садів і виноградників.

Плануючи перетворити Україну на цілком аграрний регіон після своєї евентуальної перемоги, гітлерівці на початку війни прагнули повністю знищити її промисловий потенціал. Однак через півтора місяці війни, до початку серпня 1941 р., більш-менш адекватним лідерам гітлерівської держави ставало дедалі зрозуміліше, що «бліцкріг» уже провалився. Відтак постало питання про можливе використання української промисловості й кадрового потенціалу. 5 серпня 1941 р. А. Розенберг підписав розпорядження про запровадження системи обов’язкової трудової повинності для жителів східних окупованих областей. Усі працездатні громадяни віком від 15 до 65 років мали стати на облік у конторах так званих бірж праці. Це дозволило нацистам отримати реєстр наявних кваліфікованих робітників і фахівців промислового виробництва.

Важливими, на думку гітлерівців, були підприємства, задіяні у сфері переробки сільськогосподарської продукції. В Україні було відновлено роботу окремих спиртових заводів і тютюнових фабрик (продукція яких здебільшого була спрямована на потреби вермахту), а також цукрових і консервних заводів, шкіргалантерейних підприємств тощо.

З 1942 р. німецькі окупанти розпочали новий етап промислової політики. Відчуваючи брак сировинних ресурсів, гітлерівці почали відкривати в Україні підприємства, що спеціалізувалися на видобуванні стратегічної сировини: марганцю, залізної руди, нафти, вугілля. У результаті організаційних заходів окупаційної влади було відновлено роботу 250 великих промислових підприємств. На Донбасі та в Придніпров’ї за роки окупації було виплавлено 1005 т сталі та чавуну, видобуто 380 000 т залізної руди, 1782 т марганцевої руди; у Дрогобицькому нафтовому басейні було видобуто 600 000 т нафти. Однак загалом план відновлення промисловості провалився. Німцям удалося повністю відновити роботу лише близько З % великих промислових підприємств, які працювали до війни. Єдине, що окупанти використали максимально ефективно для задоволення своїх потреб, це захоплені під час наступу вже видобуті 2 000 000 т вугілля, 70 000 т марганцевого концентрату, 2 400 000 т руди чорних металів, 276 000 т чавуну й феросплавів, 984 000 т рейок, 70 500 т прокату, 21 000 т труб різного діаметра тощо.

Важливою складовою економічної експлуатації українських земель гітлерівським окупаційним режимом було вивезення жителів України на роботу в Рейх. Затягування війни, а отже, і зростання призовного контингенту в Німеччині дедалі більше загострювало проблему нестачі робочих рук у німецькій економіці. Гітлерівці розгорнули колосальну пропагандистську кампанію в Україні, Білорусії, Прибалтиці й окупованих областях Росії із закликом до населення добровільно записуватися на роботу до Німеччини. В агітаційних плакатах, піснях, фільмах усіляко вихваляли життя в Німеччині, рекламували високі соціальні стандарти, гарні умови праці, можливості здобуття нового фаху, Ознайомлення з європейською культурою тощо. Встояти перед спокусами такого «райського життя» в напівзруйнованій Україні було складно. Тож спочатку виїзд на роботу до Німеччини справді мав добровільний характер. 23 січня 1942 р. 1500 робітників-добровольців виїхало з Києва, 1400 — з Рівного, 760 — з Кривого Рогу. Однак уже наприкінці лютого з Німеччини почали надходити перші розпачливі листи від цих робітників. Реальне життя «остарбайтерів» разюче відрізнялося від реклами окупантів, тому потік добровольців різко скоротився.

Водночас 24 лютого 1942 р. Міністерство в справах окупованих, областей на Сході розпорядилося набрати з України не менш ніж 290 000 сільськогосподарських і 180 000 промислових робітників. Неможливість набрати таку значну кількість людей добровільно спричинилася до того, що гітлерівці розпочали насильницьке вивезення жителів України на роботу до Рейху. У містах і селах складали списки молоді, яка мала негайно прибувати до пунктів відправки до Німеччини. Однак така практика не давала бажаного результату: плани відправки зривалися, а Берлін тим часом постійно посилював вимоги щодо збільшення чисельності робочої сили зі Сходу.

Навесні 1942 р. почалися масові облави на майбутніх «остарбайтерів» із залученням поліції, жандармерії, охоронних військ, есесівців. У сільській місцевості оточували заздалегідь визначені села, хутори, містечка й забирали всіх юнаків та дівчат, які не встигали сховатися або втекти. Практикували взяття в