Читати книгу - "Казки Чаробору, Ольга Соболєва"

Незабаром після зустрічі з Ярославою чугайстер обходив свої володіння у звіриній подобі. Він сподівався відшукати хоча б ще один лаз. Як на зло, жодної ознаки так і не вдалося знайти. А от, як це вдалося Ярославі? Чи може мале рисеня  вже настільки могутнє, що відчуває портали до Царства Наві? І не побоялося ж незнайомки та ще й не тутешньої. Але решту лазів конче треба було знайти, бо лукав’ї зараз намагалися в хащі лісу не потикатися, а сиділи на узліссях. Невже чули прихід чогось більш могутнього, чим вони самі? Найгірше, що тепер гостям пансіонату в разі біди нікому й допомогти буде. Орест не всесильний, всюди й одразу бути не може. Раніше лази шукалися простіше – хазяїну лісу завжди допомагала арись. Тепер вона зникла, і турбота про ліс цілком лягла на плечі Ореста. А він, між іншим, тільки вчиться всім цим премудростям. Хіба сто років достатній термін, щоб вважатися повноправним чугайстром? В тому і справа, що ні. Мабуть, через це арись і дитинча своє довірила іншій. Та все ж – чому саме Ярославі?

Орест тяжко зітхнув і прислухався до лісу. На суничній галявині ласували ведмеді. Ягода і справді рано пішла цього року. Ніби богиня Жѝва поспішає спуститися в Чаробор і особисто виростити кожен колосок та травинку. З чого б це?

Зовсім недалеко гралися олені, розганяючи полохливих зайців і мишей. А що це за балаган? А-а-а, мавки спіймали ауку і хочуть лоскотом замучити. Ну, нічого, буде наука всьому народцеві - нічого людей плутати і в драговині губити. Адже не одна мавка їхніми стараннями так в лукав’ї потрапила. Довірливі людські дівчата губилися в лісі і йшли на поклик аук, за що гірко платилися – тонули в болоті. Якщо Ягині чи Оресту вдавалося їх душі знайти першими, то відправляли до сестринства мавок. А от якщо болотник приспівав першим… Та краще вже й не думати на кого ті дівчата були перетворені!

Раптом між соковитими кронами зашелестів головний помічник Ореста – Вітровій Стрибогович. Лісовий вітерець відслужив вірну службу вже декільком поколінням чугайстрів і зараз чимдуж намагався допомогти самому молодому та недосвідченому. Вдавалося це не завжди, але чарівні створіння усіма силами намагалися налагодити співпрацю. Зараз же Вітровій приніс із собою запах диму. Ідучи за тоненькою смужкою аромату, Орест просувався углиб лісу. Мало того, що треба займатися нав’ями, то ще й від людей спокою немає. Як тільки відкривається офіційний сезон у «Причаробор'ї», одразу гостей хоч греблю гати. Гаразд би по ягоди та квіти заходили, так смітять і багаття палять. А буває гірше – на звірів полюють чи громлять все без розбору.

Орест сердито крокував у бік диму і думав, як покарати порушників. Може отак звіром і вискочити? Хай потім заїкаються та розказують, що чудовисько бачили. А головне ж - по всій межі деревостану розставив таблички, плакати розвісив, попередження написав. Та навіть опудал натикав з дзвіночками! Це вже точно мало привернути увагу отих приїжджих. Ан-ні, лізуть і лізуть, як мухи на... мед. Чоловік рішуче вийшов на галявину, але там виявилося пусто. Невелике вогнище ще тліло, довкола валялися свіжозрізані трави і навіть цілі пучки різноманітних зборів. Лісовик знав кожну рослину: звіробій, ключ-трава, беладона, шовковник, перестріл, люстерник, шлях-дорожник та ще багато інших. Але останній настільки рідкісний, що навіть Оресту не завжди вдавалося знайти його. А хтось назбирав не один пучок. Та хто… Звісно ж Варвара!

Акуратно загрібши вуглі землею, чугайстер задумливо насупив брови. Не вистачало ще, щоб до нього в ліс ось так легко відьма прослизала і афери свої воротила. Одна справа трави збирати, а інша провертати щось прямо в чугайстра під носом. І коли ж це Варвара встигла сили набратися? Скільки пам'ятав її Орест, дару особливого та не мала – на зуб дірку наслати і то не могла. Вітровій Стрибогович схвильовано зашелестів травою, але чугайстер зрозумів його і без слів – хвилюється, як би хтось відьму не навчав. Треба б з Ягинішною переговорити, бо не на добро все це.

Ще раз перевіривши вогнище, звір вирушив далі, але так і не помітив, що з-за найближчого валуна за ним спостерігала відьма - задоволена своїми успіхами дівчина, що навчилася новому заклинанню. Тепер її не так просто буде знайти в Чароборі навіть чугайстру.

***

Тієї ж ночі Варвара пробиралася скрізь густі хащі лісу і лаяла саму себе на чому світ стоїть. Мало того, що русалки зараз лазять де заманеться і сують ніс не в свої справи, так ще й дрібнота з навйого народу щохвилини кидається під ноги. Зовсім виголодалися на своїх болотах. Хоча їм треба поспівчувати, адже Орест з Ягинішною пильнують кожен клаптик цього триклятого лісу – нема кого і з’їсти! Нічого-нічого, буде і на них управа! Ще трохи почекати і…

Та роздуми відьми перервав одурілий аука. Не розібравши, хто перед ним, навій вискочив Варварі під ноги і хотів було вп’ястися дрібними отруйними зубками в гомілку. Куди там! Зло зиркнувши очима, дівчина відреагувала першою і щосили відфутболила ауку назад в кущі. Пропищавши щось про жорстокість цього світу, навій чкурнув у сторону болота, чимдуж викрикуючи:

- Душогубка йде! Ховайтеся, браття! Душогубка йде!

Варвара задоволено посміхнулась. Тут він правий. Для більшості рецептів за якими вона варила зілля, були потрібні особливі складники – хвости злиднів, луска болотянок, крильця блукаючих вогників чи хутро тих самих аук. Особисто вона не бігала по лісу і не потрошила навій народець. Переважну кількість замовлень для неї виконували нав’ї рангом вище – кікімори, лісавки, ічотики. Зазвичай. Та часами хотілося зловити якусь надто нахабну морду і розібрати на інгредієнти. Один такий, як раз вже напросився.