Читати книгу - "Книги згорілої ніжності, НМ"

— Він знову давався взнаки?

Рафаель кивнула.

— Люцифер був тут сьогодні вночі.

Ангеліна здивовано підняла брови.

— У твоїй кімнаті?

— Так. Але він просто сидів поруч. Нічого не зробив. Просто… був.

— І що ти відчуваєш?

Рафаель відвела погляд у вікно.

— Суміш усього. Страх, злість… і ностальгію.

Ангеліна взяла її за руку.

— Якщо хочеш, я поговорю з ним. Якщо він знову з’явиться без дозволу…

— Ні, — м’яко перебила її Рафаель. — Не треба. Я впораюсь. Просто… дозволь мені трохи часу.

Ангеліна кивнула.

— Звісно. А зараз ходімо снідати. В їдальні сьогодні подають карамельні круасани. Я заради них навіть на лекцію піду.

Рафаель нарешті щиро посміхнулася.

— Тоді вперед. Бо якщо ми запізнимось, демони все з’їдять.

— Як завжди! — засміялася Ангеліна.

І вони разом вийшли з кімнати, наче й не було бурі, що ще хвилину тому тривала в душі Рафаель. Але кулон на її шиї все ще тихо світився.

Після сніданку, жартів і кількох лекцій, що пройшли майже як у тумані, Рафаель вирішила піти до себе. Сили поверталися повільно, але в голові ще вирувала зустріч із Люцифером.

Вона піднялася сходами, минула кілька знайомих облич, привіталася, але не зупинялася. Хотілося тиші. Хотілося нарешті розібратись із власними думками.

Відчинивши двері до своєї кімнати, вона глибоко зітхнула й зайшла. Усередині панувала приємна півтемрява. Штори були злегка приспущені, а на тумбочці лежав той самий кулон, який вона перед сніданком зняла.

Рафаель підійшла до нього, взяла в долоню. Світло в камінчику вже майже згасло, лишаючи лише м’який відблиск. Вона сіла на ліжко, обережно погладжуючи пальцем кулон.

— Ти ж знаєш, що ми не можемо бути разом… — прошепотіла вона сама собі. — Але чому серце досі не відпускає?

В кімнаті запанувала тиша. Рафаель поклала кулон назад, притулилася до подушки й заплющила очі. Але вона знала — спокій сьогодні буде нетривалим.

Тиша у кімнаті була майже затишною. Рафаель лежала на спині, вдивляючись у стелю, ніби шукала там відповіді. Її серце билося спокійно, але десь у глибині залишалась тривога — тиха, але вперта.

Раптом двері скрипнули. Дівчина різко підвела голову.

— Знову ти? — тихо сказала вона, побачивши, як у кімнату заходить Люцифер.

— Дивно, — всміхнувся він куточком вуст, — але я ще навіть нічого не сказав.

— Тобі й не треба, — холодно відповіла вона, сідаючи на ліжку. — Ти й так завжди приносиш із собою неспокій.

Він не відповів. Лише повільно підійшов і зупинився біля її письмового столу.

— Знаєш, що найбільше мене дратує? — запитав він, не дивлячись на неї.

— Що?

— Те, що я не можу тебе забути. Хоч як би намагав

Рафаель повільно сіла на край ліжка, притискаючи кулон до грудей. Її очі були сповнені тиші — не сліз, не злості, а глибокої втоми й розуміння. За вікном розсипалося вранішнє світло, освітлюючи кімнату м’якими золотими променями.

Вона підвела погляд і прошепотіла:

— Новий день.

Надворі починався світанок, а разом із ним — новий етап її життя. У якому більше не було місця болю минулого, тільки вибір і впевненість у собі. Вона встала, зібрала волосся у хвіст і пішла готуватися до занять.

Десь у небі, поміж хмарами, чорні крила торкались вітру — але вже здалеку.

Кінець.
(Або початок чогось нового.)