Читати книгу - "Книги згорілої ніжності, НМ"

Новий день почався тихо. Сонце ледь виглядало з-за горизонту, фарбуючи небо в ніжно-рожеві й золоті відтінки. Рафаель прокинулася без тривоги — ніби щось у ній нарешті стало на свої місця.

Вона потягнулася, сіла на ліжку й озирнулась навколо: знайома кімната, ранковий затишок, тиша, яку порушувало лише легке шелестіння листя за вікном.

— Новий день, нові правила, — всміхнулася вона самій собі.

Після душу вона вдягнула світлу туніку, приколола на груди кулон — той самий. Тепер він був не про минуле, а про силу, яку вона в собі знайшла. Дівчина вийшла з кімнати й попрямувала до саду, де вже почали збиратись інші янголи.

Попереду був день, наповнений новими зустрічами, несподіванками… і, можливо, випробуваннями. Але тепер Рафаель була готова.

Рафаель неспішно йшла стежкою між дерев, вдихаючи ранкову прохолоду. Її кроки були легкими, а думки — впорядкованими. Вдалині вона помітила знайому постать, що стояла біля фонтану, споглядаючи, як краплі води грали в променях сонця.

— Доброго ранку, Агрусе, — усміхнулася вона, підходячи ближче.

Хлопець обернувся до неї з тією самою лукавою усмішкою.

— Доброго. Ти сьогодні світлиш, ніж зазвичай. Щось трапилось?

Рафаель легенько знизала плечима.

— Просто добре спалося. І, можливо… я нарешті відпустила те, що давно мала.

— Люцифера? — спитав він прямо, але без осуду.

Дівчина зітхнула.

— Не зовсім його. Більше — себе поруч із ним. Це різні речі.

Агрус кивнув.

— І що тепер?

Рафаель глянула на кулон.

— Тепер я — я. А далі… побачимо.

У цей момент до них підбігла Ангеліна, свіжа й усміхнена, як завжди.

— Ви чули? У нас сьогодні новий урок! Разом із демонами. І... здається, новий наставник.

— Ще один демон? — буркнув Агрус.

— Ні, — сказала Ангеліна загадково. — Кажуть, він і не демон, і не янгол. Щось… інше.

Рафаель зупинилась на мить, її погляд затуманився думками.

— Ну що ж. Новий день — нові загадки.

І вони всі разом рушили до Академії.

Вони підійшли до академії, яка з кожним днем ставала дедалі менш холодною і чужою. Можливо, це була ілюзія — або ж те, що вони самі починали змінюватись.

У холі вже скупчилися студенти. Янголи та демони стояли разом, ще трохи осторонь один від одного, але не так, як раніше — без ворожнечі, швидше з цікавістю. У повітрі віяло очікуванням.

— Он і він, — прошепотіла Ангеліна й кивнула вперед.

У центр зали ввійшов високий чоловік у темно-сірому одязі, зі срібним волоссям, яке спадало до плечей. Його очі світилися незвичним світлом — водночас глибоким і спокійним.

— Доброго ранку, — його голос був рівний, але магнетичний. — Мене звуть Еліан. Я — наставник сьогоднішнього уроку. Моя мета — навчити вас бачити більше, ніж світло й темряву. Бо за межами добра і зла — теж існує сила.

Рафаель нахилилась до Агруса:

— Він точно не янгол?

— І не демон, — підтвердив той. — Я теж нічого не відчуваю. Порожнеча… і спокій.

Еліан продовжив:

— Сьогодні ми не будемо сидіти за партами. Урок пройде в Дзеркальному Залі. Там, де кожен із вас зустріне себе.

Студенти переглянулись. Рафаель відчула, як щось всередині завмерло.

— Себе? — перепитала вона.

— Справжнього. Без масок. Без крил і без страху, — сказав Еліан і обернувся. — Ходімо.

І всі, затихши, пішли за ним.

Вони мовчки йшли довгим коридором, що вів у глибини академії — у частину, куди зазвичай не пускали першокурсників. Стіни ставали темнішими, а світло — розсіянішим, наче саме повітря поглинало звуки.

— Що таке Дзеркальний Зал? — запитала Рафаель, майже пошепки, у Ангеліну.

— Легенди кажуть, що там відображається не зовнішність… а душа, — відповіла та так само тихо. — Ніхто не виходить із нього таким, як увійшов.

— Чудово, — пробурмотів Агрус, закочуючи очі. — Якраз те, чого нам бракувало — ще трохи духовних катастроф.

Нарешті вони дісталися високих дверей із гладкого, сріблястого матеріалу. Еліан зупинився і повернувся до групи:

— Зал відкриється тільки тоді, коли ви будете готові. Не на словах — у серці. Станьте в коло.

Янголи й демони неохоче підійшли ближче одне до одного. Рафаель опинилася поряд із Люциусом, який кивнув їй з легкою повагою. З іншого боку стояв Люцифер — мовчазний, уважний, із незрозумілим поглядом, який вона відчула навіть не дивлячись на нього.

— Заплющте очі, — сказав Еліан. — І скажіть собі правду.

Мить — і тиша. А потім щось змінилося. Пролунало легке дзижчання, як від вітру, що проходить крізь старе дзеркало, і двері повільно розчинилися.

За ними відкрився зал, освітлений м’яким, мрійливим сяйвом. Стеля була безкрайньою, підлога — гладкою, немов вода, що відбиває кожного з присутніх… але відображення були інші. Глибші. Темніші. Справжні.

Рафаель вдихнула — й увійшла. Її відображення вже чекало. Але в ньому було щось, чого вона не могла згадати… щось давно забуте.

— Готова? — пролунав голос Люцифера за спиною.

— А ти? — відповіла вона, не озираючись.

Рафаель не поверталася, але відчувала, як Люцифер наближається, його присутність ставала важкою і помітною. Вона глибоко вдихнула і зробила крок уперед. Її відображення в дзеркалі ніби ожило, але воно дивилося на неї з чимось незвичайним, чимось, чого вона боялася побачити.

Вона спостерігала, як її "дзеркальна" версія почала рухатися, та з кожним кроком ставала більш непередбачуваною. Її власне обличчя виглядало зміненим — із рисами, які Рафаель не могла впізнати. Очі, які раніше здавались такими відкритими, тепер дивились із тугою та втомою, а посмішка стала настільки холодною, що її важко було впізнати.

— Що це? — прошепотіла вона, намагаючись зрозуміти, що саме вона бачить в тому відображенні.

Люцифер стояв поруч, мовчки спостерігаючи. Його голос був спокійний, майже нейтральний.

— Це ти. Але… не зовсім. Це ти, яка давно була забута. Ти боїшся цього образу, бо боїшся того, ким була колись. Ти намагаєшся відсторонитись від цієї частини себе.