Читати книгу - "Холодний Принц , Лоран Доріан"

Він не відривав погляду від її обличчя. Місяць кидав світло прямо на неї — так, ніби хотів дати йому дозвіл бачити. Вона не відступала, не просила, не вимагала. Вона чекала.

І тоді він зробив крок уперед. Один, єдиний. Його долоня лягла на її щоку — обережно, з тією самою увагою, з якою тримають крихкий кристал.

— Я не можу дати тобі все, — прошепотів він. — Я ще не вмію. Але я можу… почати.

Він нахилився повільно. Мілея завмерла. Її очі — широко відкриті, серце билося занадто голосно, щоб не почути його навіть у тиші.

Його губи торкнулись її… через маску.

Не шкіра до шкіри. Не так, як це роблять у книгах чи снах. Але все одно — це був поцілунок.

Ніжний. Нерішучий. Справжній.

Його чоло торкнулось її. Маска була холодною, але теплий подих пробився крізь неї. Вона не відштовхнула. Лише прикрила очі, ніби… приймаючи це. Не як поцілунок. Як обіцянку.

Коли він відступив, між ними залишилось кілька сантиметрів.

— Коли я зніму її… я хочу, щоб ти побачила не шрами, — сказав він, майже не чутно. — А того, ким я був до них.

— Я вже бачу, — відповіла вона.

Він усміхнувся — маска не змінилась, але в очах жила усмішка.