Читати книгу - "Холодний Принц , Лоран Доріан"

Ніч відступала, але темрява в кімнаті ще трималась за стіни. Вони сиділи біля вогню — мовчки, поруч, ніби боялись зруйнувати те, що сталося між ними кілька годин тому.

Раптом пролунав тихий звук. Ледь чутний — немов хтось провів нігтем по склу.

Мілея повернулась до нього. І застигла.

Маска…
тріскалась.

Там, де колись йшла тонка срібна нитка — тепер був глибокий розлом, що спускався від скроні до губ.
Порцеляна зміщувалась, ніби більше не могла тримати ту вагу, яку несли роки мовчання.

— Принце…

Він заплющив очі. Його рука здригнулась.

— Вона ламається, — прошепотів він. — Я… боюсь.

Мілея обережно торкнулась краю маски. І вперше — він не відсторонився.

— Не бійся. Я вже бачила твої очі. Вони — справжніші за будь-яку маску.

Тріщина продовжувала рости. І ось, частина маски впала. Просто й тихо — як зів'ялий лист.

Під нею — щока. Смугла, тепла, жива. Без шрамів. Без жаху.

І тоді вона побачила його вперше.

Його обличчя — високе вилиці, пряма лінія носа, м’які губи, і ті ж самі карі очі, але тепер… без порцелянових рам.

Він дихав важко, мов щойно переступив межу.

— Я боявся, що коли ти побачиш — втечеш, — зізнався він.

— А я боялась, що ніколи не побачу, — відповіла Мілея.

Він мовчав кілька секунд. А потім — вперше — сказав:

— Моє ім’я…
Еліан.

Вона усміхнулась.

— Воно тобі пасує.

— Воно було мертвим до тебе, — прошепотів він. — Тепер… живе