Читати книгу - "Сходження Ганнібала"

Леді Мурасакі схопила Ганнібала за руки, притулила їх до свого обличчя.

Поцілувала його в лоб й одразу ж енергійно прошепотіла:

— Мерщій! Почистьте собі руки! У Чійо є лимон у комірчині.

У дальньому кінці будинку вже гатили в двері.

24

Леді Мурасакі змусила інспектора Попіля почекати, доки її серце не зробить ста ударів, і тільки після цього з’явилася на верхньому майданчику сходів. Він зі своїм помічником стояв посеред фойє під високою стелею і дивився вгору на неї. На тлі плетива віконних перетинок він здався їй упевненим у собі й сторожким, схожим на красивого павука. А за вікнами вона бачила безкінечну ніч.

Попілю на мить перехопило дихання при появі леді Мурасакі. Відлуння в куполі фойє підсилювало звуки, тож вона це почула.

Вона, ступаючи непомітно, єдиним рухом плавно спливла сходами. Руки сховані в рукавах. Серж із почервонілими очима відступив убік.

— Леді Мурасакі, ці панове з поліції.

— Доброго вечора.

— Доброго вечора, мадам. Я перепрошую за пізній візит. Маю поставити вам кілька запитань стосовно вашого… племінника?

— Так, племінник. Чи можу я побачити ваші посвідчення?

З рукава, повільно оголюючись, простягнулася її рука. Леді Мурасакі прочитала все, що було написано в його посвідченні, уважно пригледілася до фотографії.

— Інспектор ПОП-іль?

— По-ПІЛЬ, мадам.

— На фотографії у вас знак Почесного легіону, інспекторе.

— Так, мадам.

— Дякую за персональний візит.

Невловно свіжим ароматом майнуло на Попіля, коли вона віддавала йому документ. Вона уважно дивилася йому в обличчя й помітила, як відгукнулися на це його зіниці та ніздрі.

— Мадам…?

— Мурасакі Шікібу.

— Мадам — графиня Лектер, але зазвичай до неї звертаються еквівалентно її японському титулу як до леді Мурасакі, — проказав Серж, набравшись хоробрості щось пояснювати поліцейському.

— Леді Мурасакі, я волів би поговорити з вами приватно, а потім окремо з вашим племінником.

— Зо всією моєю повагою до вашої інституції, боюся, що це неможливо, інспекторе, — відповіла леді Мурасакі.

— О мадам, це цілком можливо, — відреагував інспектор Попіль.

— Ми вітаємо вас тут, у нашому домі, і раді запросити вас спілкуватися з нами разом.

— Доброго вечора, інспекторе, — промовив зі сходів Ганнібал.

Той обернувся до хлопця.

— Юначе, ви мусите поїхати зі мною.

— Безперечно, інспекторе.

Леді Мурасакі звернулася до Сержа:

— Подайте мені шаль, будь ласка.

— У цьому нема необхідності, — сказав Попіль. — Ви не поїдете. Я розпитаю вас завтра тут, мадам. Я не скривджу вашого племінника.

— Все гаразд, моя леді, — додав Ганнібал.

Її хватка на прихованих у рукавах зап’ястях трохи послабилася.

25

У бальзамувальній залі застигла темрява і тиша, лише потроху капала вода з крана. У дверях стояли інспектор із Ганнібалом, краплі дощу блищали на їхніх плечах і черевиках.

Там був Момунд. Ганнібал почув його запах. Він чекав, коли ж Попіль увімкне світло, цікаво було побачити, якого ефекту очікує цей поліцейський від своєї драматичної паузи.

— Ви змогли б упізнати Поля Момунда, якби побачили його знову?

— Я намагатимуся, інспекторе.

Попіль увімкнув світло. Трунар, як йому й було наказано, вже роздягнув Момунда і спакував його одіж до паперових мішків. Грубо зашите черево трупа він прикрив шматком прогумованої тканини, а обрізану шию рушником.

— Ви пам’ятаєте татуювання різника?

Ганнібал обійшов навкруг тіла.

— Так, але я його не бачу.

Хлопець подивився на Попіля поверх трупа. В очах інспектора він побачив прихований слід розуміння.

— Що там було написано?

— «Ось моє, а де твоє?»

— Можливо, там тепер доречнішим було б «Ось твоє, а де моє?» Ось твоє перше вбивство, а де моя голова? Як ви вважаєте?

— Я вважаю такі слова не гідними вас. Мені так здається. Ви очікували, що його рани почнуть кровоточити в моїй присутності?

— Що цей різник сказав леді такого, що ви оскаженіли?

— Я не оскаженів, інспекторе. Його рот заподіяв образу всім, хто його почув, і мені зокрема. Він був брутальний.

— Ганнібале, що саме він сказав?

— Він спитав її, чи правда, що піхва у японок поперек, інспекторе. Він звернувся до неї «гей, япошка!»

— Поперек… — Попіль провів рукою вздовж порізів на череві Момунда, майже торкаючись шкіри. — Отак поперек?

Інспектор вдивлявся Ганнібалові в обличчя, ніби чогось шукаючи. Не знайшов. Нічого. Тож поставив наступне запитання.

— Що ви відчуваєте, дивлячись на нього мертвого?

Ганнібал зазирнув під рушник на обрубку шиї.

— Відтятість, — сказав він.

* * *

Встановлений у поліцейській дільниці поліграф сільські жандарми бачили вперше, тож навкруг нього роїлися домисли. Оператор, що прибув із Парижа разом з інспектором Попілем, дещо театрально налаштовував машину, її ізоляція, розігріваючись, додавала запаху гарячої вати в просяклу цигарками й потом тутешню атмосферу. Нарешті інспектор, що вдивлявся в Ганнібала, поки той розглядав детектор брехні, виставив із кімнати всіх, окрім хлопця, себе й оператора. Поліграфіст приєднав контакти до Ганнібала.

— Назвіть ваше ім’я, — наказав оператор.

— Ганнібал Лектер.

Голос хлопця звучав різко.

— Ваш вік?

— Тринадцять років.

Пера поліграфа рисували на папері рівні чорнильні лінії.

— Скільки часу ви живете у Франції?

— Шість місяців.

— Де ви познайомилися з різником Момундом?

— Ми ніколи не знайомилися.

Пера не дриґнули.

— Проте ви знали його.

— Так.

— Ви мали сутичку, тобто бійку, з Полем Момундом на базарі в четвер?

— Так.

— Ви школяр?

— Так.

— У вашій школі школярі носять уніформу?

— Ні.

— Ви маєте якусь осудну інформацію стосовно смерті Поля Момунда?

— «Осудну інформацію»?

— Відповідайте тільки «так» або «ні».

— Ні.

Гори й долини в чорнильному пейзажі малювалися плавно. Ані підвищення тиску крові, ані пришвидшення серцебиття, дихання рівномірне й спокійне.

— Ви знаєте, що різник мертвий?

— Так.

Поліграфіст щось підкрутив у своїй машині.

— Ви вивчали математику?

— Так.

— Ви вивчали географію?

— Так.

— Ви бачили мертве тіло Поля Момунда?

— Так.

— Ви вбили Поля Момунда?

— Ні.

Жодних примітних стрибків у чорнильних лініях. Оператор зняв окуляри — це був сигнал інспектору, що допит завершено. Відомий грабіжник з Орлеана, за яким тягнувся довгий шлейф розслідуваних поліцією злочинів, зайняв місце Ганнібала. Інспектор Попіль радився з поліграфістом у бічній кімнаті. Попіль розмотав паперову стрічку.

— Пустота.

— Хлопець ні на що не реагує, — сказав поліграфіст. — Він або отупілий сирота війни, або в нього монструозні запаси самоконтролю.

— Монструозні, — погодився інспектор.

— Ви спершу допитаєте грабіжника?

— Він мене не цікавить, займіться ним самі. А я влуплю йому пару разів на очах у хлопця. Ходімо?

На пригірку, на схилі дороги, що веде до села, застиг мотовелосипед із вимкнутим двигуном і фарою. Їздець був у чорному комбінезоні