Читати книгу - "Шалена"

взяти той постер із собою. Я ж відчувала, що забула щось…) Його ідеальна, ніби відфотошоплена, ямочка на підборідді так і каже «поцілуй мене». Його відкинуте з чола темно-русяве волосся, радше сплутане, ніж скуйовджене, притиснуто обручем. Трохи по-дівчачому, можливо. Та, як Леонардо Ді Капріо й футболістам прем’єр-ліги, йому вдається виглядати з ним добре.

Хто знав, що Бет ховає в садку сексуального дроворуба? Заради цього варто було прокинутись.

– Я казав твоєму чоловікові, що його треба зрізати. Але воно продовжувало тут стирчати. Більше воно заважати не буде, – каже він із сильним італійським акцентом.

Очевидно, що він місцевий. Місцевий, якому не подобалося дерево.

– Сальваторе, не можна отак просто взяти й зрізати чуже дерево, – каже Бет.

– Можна. Я ж зрізав.

З цим не посперечаєшся.

– Амброджо розлютиться.

Сальваторе затягується цигаркою. Не схоже, що його це хвилює.

– Я йому казав, що дерево мені світло затуляє. Моїм скульптурам потрібне світло. Хтось мав піти: або він, або дерево. Він має радіти, що це дерево. – Він усміхається. Такий милий. Пофігізм і розслабленість рок-зірки. Волосся на грудях. Дорогий годинник. Він, певне, успішний скульптор, якщо може дозволити собі «Патек Філіп». Тильним боком долоні він стирає піт із брови.

Ми стоїмо й дивимося на дерево. Тут Сальваторе помічає мене.

– А ви часом не родичі? – сміється він, вказуючи на нас недопалком. Ми зустрічаємося поглядами. Він не відводить очей; я відчуваю вразливість і водночас потужність. Бет уже збирається відповісти, коли з вілли вибігає Амброджо. З криками.

– Ma che cazzo hai fatto?[45] – кричить він через садок. Здається, він трохи почервонів. – Це дерево мій батько саджав! Merda[46], Сальваторе! Мене вже нудить від тебе й твоїх скульптур!

Чоловіки починають лаятися, жваво вигукуючи щось італійською. Уявлення не маю, що вони там кажуть, але це дуже емоційно. Ми з Бет на певний час лишаємося в епіцентрі вибуху й спостерігаємо за виставою. Чоловіки змагаються у виразності жестів і заглушливості децибелів, підходячи все ближче й ближче, поки нарешті, чорт забирай, не кричать один одному просто в обличчя, з червоних поступово стаючи багряними.

– Ходімо звідси, – нарешті каже Бет, закочуючи очі. Вона бере мене за руку й веде до вілли. – Пішли, давай перевдягнемось. Хочу показати тобі дещо особливе.

– Звісно, – кажу я, хоча вона й не питала. Закладаюся, зараз я дізнаюсь… чому вона насправді запросила мене.

Краще б я бійку подивилась.

Розділ восьмий

Ми продираємося крізь спеку, поки не доходимо до амфітеатру. Примадонни на постерах рекламують оперу. Щойно закінчилася «Набукко» Верді. О, Навуходоносор, божевільний цар Вавилона. Це не він вигнав євреїв з їхньої батьківщини в книзі пророка Даниїла. Я знала, що щотижневе відвідування недільної школи протягом майже десяти років одного разу стане мені в пригоді. Нарешті ці знання мені знадобились. З амфітеатру витікає натовп бейсболок і наплічників і клацає краєвид. Усі вони в невдалих футболках і в сандаліях на шкарпетки. Вони рояться біля входу, наче сарана. Я збіса ненавиджу туристів. Я знаю, що, прямо кажучи, я одна з них, та все ж до чортиків ненавиджу їх. В Арчвеї їх немає. Напевне, це плюс.

Бет знайома з охоронцем; високий, білявий, з радісним поглядом. На вигляд йому років двадцять п’ять, він удягнений у форму з накрахмаленої білої сорочки й шортів-хакі. Він проводить нас повз чергу, підмигуючи й мені теж, насолоджуючись стереозображенням. Збоченець.

– Ми, можна сказати, друзі, – каже Бет. – Я часто приходжу сюди… Мене це надихає.

Надихає? О, заради Бога. А ще пафосніше не можна? Надихає на що? На написання жіночої прози? Упевнена, в музи є важливіші справи, ніж вештатися амфітеатром в очікуванні моєї сестри. Вона не письменниця, вона – трофейна дружина. Якщо Бет напише ще одну романтичну комедію з одержимою коханням героїнею та щасливим кінцем, я вб’ю себе. Чи, можливо, вона просто має на увазі, що вона з ним спить? Але ні. Не моя близнючка. Це скоріше в моєму стилі, ніж у стилі Бет. Але не подумайте, що я доступна.

Вона веде мене старовинними розкришеними сходами до задньої частини глядацької зали. Підіймаючись нескінченними приступками, я задихаюсь. В таку спеку мене краще не кантувати. Я хочу ще одну горілку з крижаним лимонадом. Та коли я підіймаюся на вершину й обертаюся поглянути на краєвид, то розумію, заради чого все це було.

– Святий Боже!

– Подобається? – питає Бет.

Оце люди й називають «порнографія Землі». В цьому краєвиді природа демонструє себе якнайвідвертіше. Я майже чую голос Майкла Пеліна[47]: щось про коринфські колони, Еврипіда, Софокла та Есхіла.

– А що це за гора? – питаю я, вказуючи на величезне чорне трикутне дещо.

– Це не гора. Це вулкан. Етна, пам’ятаєш?

– О так.

Звісно. Ну як я могла забути?

– Вона спить? – питаю я, напружуючи очі, щоб роздивитися вершину.

З Етни в безхмарне небо випливає дим.

– Ні, але не хвилюйся.

Та я все ж хвилююсь. Я бачила, що сталося з тими людьми з Помпеїв.

– Італійці називають її Mongibello – «гарна гора», – каже вона.

– Я ж тобі казала, що це гора.

Вона не видається дуже bello. Мені її вигляд натякає на смертельну небезпеку. Я тремчу й дивлюся на море. Колони облямовують схили вулкана, що спускаються від кратера до океану. І так, Середземне море справді мерехтить. У цьому Бет не збрехала.

Я глибоко вдихаю, відчуваю сіль у повітрі. Mamma mia… Це навіть краще, ніж у журналах. Я могла б зробити фото й без жодних фільтрів запостити його в «Інстаґрамі». Але тисячі людей вже зробили тисячі однакових фото, тож я не марнуватиму свого часу.

Ми сидимо поруч на гарячому камені, дивлячись на Стародавню Грецію. Я повертаюся до Бет і помічаю на її руці щось блакитне, чого досі не бачила. Це синець. І великий. Розміром із чоловічий кулак. Вона намагалася сховати його під тональним кремом, але він трохи стерся об її сукню.

– Чорт, Бет! Що це таке? – питаю я, підіймаючи її рукав, щоб роздивитись.

– Нічого, – каже вона, знову опускаючи рукав. – Не важливо, забудь.

– Це не «нічого». Звідки він узявся? – дивлюсь їй у вічі.

– Впала з драбини в садку, – каже вона.

Ну, це брехня. Бет хитає головою.

– Алві, послухай. Мені треба дещо тобі сказати. Це важливо, чуєш?

Змінює тему. А оце вже ні.

– Чорт забирай, Бет. Це Амброджо зробив?

Промовляючи це, я й сама ні