Читати книгу - "Шалена"

– Алвіно! Будь ласка. Просто послухай, – каже вона.

Бет не заперечує його провини, але чому вона не сказала мені? Її хвилювання наростає.

– О Господи, та що таке? – нарешті питаю я. Для цієї розмови занадто спекотно. Я мрію про ванну льоду.

Нізвідки з’являється японка у футболці з «Геллоу Кітті» та наплічником, більшим, ніж вона сама, та вказує на свій айфон.

– Будь ласка?

Я дивлюся на Бет, але вона не рухається.

– Ну, якщо я мушу це зробити, – кажу я, встаючи.

Дівчина показує пальцями «V» й радісно всміхається в камеру. Вона мила. Я тримаю камеру так, що її голова не потрапляє в кадр, і на фото видно лише коліна й ступні – рожеві снікерси на платформі й білі плетені шкарпеточки. Я клацаю. Дівчина йде, я повертаюся на місце.

– Алві? – каже Бет.

Ну, гаразд, приїхали. Нехай викладає. Я дізнаюся, чому вона насправді мене запросила. Це не тому, що вона просто скучила. Я не віддам їй нирку, хай не сподівається. Треба було дбати про свою. Кутики губ Бет опущені. Я роздивляюся веснянки на її носі й думаю, чи мої – такі самі. Напевне, так, але нікому не спадало на думку перевіряти…

– Мені потрібно, щоб завтра ти кілька годин побула мною. Ти зможеш?

– Що?

– Завтра після обіду. Мені потрібно, щоб ти помінялася зі мною місцями. Це ненадовго. Ніхто не дізнається. Будь ласка, скажи, що ти зробиш це.

Що за чорт?

То ось чому вона запросила мене сюди, чому її листи були такими відчайдушними, чому вона заплатила за квитки. Ти мені потрібна. Благаю. Приїзди… Вона просто неймовірна, моя сестричка.

– Як у школі, пам’ятаєш? Ми постійно мінялися місцями на уроках, і ніхто ніколи не помічав, – каже Бет.

– Але це було, коли ми були молодші, коли ми справді були однакові. Люди обов’язково помітять. Подивися на себе й на мене.

– Алві, ми ідентичні. Ідентичні. Розумієш? Я знаю, що нам не здається, що ми схожі, та всім іншим здається. Це буде просто. Ти скажеш, що хочеш прогулятися по обіді та взяти з собою Ерні. Ми поміняємось одягом, зробимо однакові зачіски, але я піду.

Я звужую очі.

– Чому? Куди ти підеш? Що ти робитимеш? Нащо такі таємниці?

Моя сестра все спланувала…

– Будь ласка, будь ласка, не став мені запитань. Мені це дуже потрібно, Алві, дуже. Якби я могла тобі сказати, я б сказала. Ти б зрозуміла.

– То скажи мені, і я зрозумію.

Як вона сміє? Розбещена шмаркачка. Сподівається, що, коли вона наказуватиме мені: «Стрибай!» – я лише спитаю: «Як високо?» «Алві, роби те, Алві, роби це». Мої долоні стискаються в кулаки. Я відчуваю, як напружуються плечі.

– Ні! – Вона стрибком підіймається на ноги.

Мені здається, що вона зараз піде, але вона дивиться в небо й підвищує голос:

– Господи, Алві, благаю. Ти мені потрібна.

Її нижня губа починає тремтіти. Вона що, трясця її матері, справді збирається плакати?

Ми знову діти, які сперечаються й б’ються за іграшку, а Бет, хай їй грець, завжди отримує те, що хоче. Я рішуче налаштована не поступатись.

– Алві, будь ласка, ти мусиш це зробити.

Її великі зелені очі наповнюються слізьми.

– Ну для мене.

О, заради всього святого… Якщо я зроблю це, можливо, вона дасть мені спокій? Якщо я це зроблю, вона буде мені винна. Я можу цим скористатись. Вона знає, що муситиме відплатити мені чимсь. Цікаво, що вона збирається робити. Грабувати банк? Розстріляти когось з автівки? Пограбувати бутік «Прада»? Ні, тільки не Бет. Вона занадто хороша дівчинка. Надто добре вихована. Напевне, вона просто йде до місцевої бібліотеки й не хоче платити штраф за затримку книги.

Я дивлюся на ноги Бет.

– Босоніжки, – кажу я. – Я зроблю це, але я хочу босоніжки.

Щойно сказавши це, я вже шкодую. Немає жодного шансу, що Амброджо поведеться на цей трюк. Він за дві секунди дізнається, що я – не вона.

– Які босоніжки? Ці?

Вона витягає ніжку й хитає нею з боку в бік. Ми дивимося на на її блискучі босоніжки на шпильці, що золотом мерехтять на її ступні. Вони наче дискотечні кулі під кайфом. Я люблю їх більше за саме життя.

– Ну звісно! – каже вона, підстрибуючи й усміхаючись. Вона обхоплює мою шию руками, лишає на щоці вологий цілунок.

– Але тільки завтра по обіді, – кажу я.

Вона винна мені. Чимало. Більше, ніж просто босоніжки. Хоча вони прекрасні.

– І трохи ввечері… всього лише кілька годин.

Вона кладе руку мені на плече, в її очах блищать сльози. Вона сумно всміхається.

– Дякую, Алві.

Вона знову любить мене.

Поки ми повертаємося назад у віллу, небо стає теракотовим. Бет наполягає на тому, щоб ми трималися за руки, так, ніби ми найкращі друзі назавжди. Але ми не друзі. З часів Оксфорда, відколи я переспала з Амброджо, ми не друзі. Це знаю я, це знає й вона. Вона вдає тому, що їй щось потрібно, потрібно те, що можу їй дати тільки я.

Можливо, якщо я зроблю це, вона пробачить мені? Можливо, якщо я зроблю це, ми будемо квити?

Я вихиляюся зі свого маленького балкончика, видихаючи, палячи цигарки одну за одною. Зараз вечір, і довкола вже не як у духовці, та я й досі почуваюся наче лобстер, якого варять живцем. Клята Бет, що за гру вона задумала? Узагалі-то вона не командний гравець. Узагалі-то вона грає нечесно. Бет завжди любила нетбол і хокей… усі ці нудні командні ігри з груповими обіймами й демонстративними «дай п’ять». Я була скоріше бігункою на довгі дистанції. Що далі, то краще. Геть від моєї родини. Геть від світу. Мені ніколи не подобалось об’єднувати зусилля, якщо тільки мене не змушували. В слові «команда» немає «я», зате є «нам», якщо добре придивитися. А в Алвіні Найтлі є особистість. Навіть дві.

Бет і Амброджо розмовляють на патіо. Мені не чути, що вони кажуть. Він щось шепоче їй на вушко, потім нахиляється й цілує її в губи. Вона куйовдить йому волосся на маківці й повертається у віллу. Вони таке самовдоволене подружжя. Я така щаслива, що не заміжня. Деякі шлюби тривають по шістдесят років. Хіба можна уявити щось гірше? Я ніколи не здатна була витримати хлопця більше ніж одну ніч.