Читати книгу - "Закон Хроноса"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Спробуй іще раз, Героне.
Не минуло й десяти секунд, як на грудях робота замигтіли кнопки.
— Зв’язок установлено. Таймер активовано.
Гумбольдт потер руки:
— Першу проблему розв’язали. Тепер ми можемо задавати час за допомогою електричного годинника в тебе всередині. Це дозволить бути більш точними. Будемо сподіватися, що цього достатньо.
Оскар насупився:
— Це означає, що Герон подорожуватиме в часі разом із нами?
— Точно підмічено,— кивнув Гумбольдт.— Він буде нашим кучером. Спасибі, Герон, ти дуже допоміг. Можеш спускатися. У мене для тебе є ще одне завдання.— Він повернувся до хлопців: — Тепер найскладніше. Ви маєте підняти сюди ящик, щоб Герон міг використовувати кристал. Беріться кожний за ручку обома руками. Ящик обшитий свинцевими пластинами, ви вже помітили, який він важкий. Упораєтеся?
— Ясна річ,— завірив його Берт.— Куди саме його потрібно поставити?
— Найкраще тут, поряд із цоколем. Обережніше, не спіткніться. Якщо кристал розіб’ється, нас усіх уб’є вибухом.
Вислухавши таке напуття, Оскар, Віллі, Берт і Мицик затягли ящик усередину хатини й поставили на підлогу. Вони з натугою відхекувалися. Червоне світло не заспокоювало. Повітря, здавалося, було просочене енергією.
— Гарна робота, хлопчики,— похвалив Гумбольдт.— Сьогодні ви заробили додаткову порцію десерту.
Оскар підійшов до Шарлотти й почав стежити за розвитком подій із безпечної відстані.
Гумбольдт знову звернувся до Герона:
— Отже, мій маленький друже, тепер твоя черга. Тобі потрібно вставити кристал у камеру в цоколі. Камеру я відчиню. Дуже важливо, щоб ти нічого не штовхнув і ні до чого не доторкнувся. Машина часу не заземлена, і можна отримати такий розряд, що все тут перетвориться на попіл. Гадаєш, у тебе вийде?
— Автоматизований пристрій Т-301 уміє поводитися з високою напругою.
— Тоді вперед,— дослідник ляснув залізного чоловічка по плечу й відступив убік.
Схоже, єдиною істотою, яка не злякалася кристала, була Вілма. Вона залишилася поряд із Героном і з підозрою стежила за кожним його кроком.
— Не розбий світне яйце…
— Це не передбачене. Рухи Герона запрограмовані з точністю до мікрометра.
— Завжди може статися помилка…
— Не в мене.
Вілма фиркнула. Здається, упевненість Герона дратувала її. Робот вийняв кристал своїми величезними металевими руками й попрямував до цоколя. Там була камера, облицьована зсередини чорним металом. «Можливо, свинець,— подумав Оскар, а можливо, ще якийсь маловідомий матеріал». Герон помістив кристал усередину й закріпив його. Потім зачинив дверцята. Пролунало низьке гудіння.
Гумбольдт обернувся, оглянув панель управління і вдоволено кивнув.
— Зроблено,— сказав він із видимим полегшенням.— Настав важливий момент. Настав час здійснити першу пробну подорож.
12Субота, 12 червня 1895…
Х айнц Берінгер подався вперед, вийняв із коробки сигару й запалив її. Очі кольору сталі ні на мить не випускали з виду хлопчиська.
— Стоп, стоп, стоп, не так швидко. Один по одному. Розкажи точно, що відбулося.
— Я вже говорив… Штука запалала. А потім почала обертатися. Швидше… Я взагалі… Я ще ніколи нічого такого не бачив.
Берінгер затягнувся й випустив дим просто в обличчя хлопчика. Із трактиру долинали сміх і дзенькіт склянок. Завіса трохи приглушала шум.
«Лісоруб» був другим будинком Берінгера. Тут він займався своїми справами, тут зустрічався з інформаторами. Вороги назвали б це місце штаб-квартирою злочинної організації, але сам Берінгер уважав інакше. Він займався імпортом та експортом, тобто регулював потік інформації від своїх клієнтів. Те, що в трактирі завжди було повно народу, йому не заважало — навпаки, через шум, що влаштовували відвідувачі, його неможливо було підслухати. І цю обставину клієнти дуже цінували, адже ніхто з них не хотів, щоб їхнє ім’я виявилося пов’язаним із подібною організацією. Через те, що в трактирі було багато людей Берінгера, ймовірність того, що сюди завітає жандарм або чиновник карної поліції, була невеликою. А якби таке раптом трапилося, Берінгера відразу б попередили.
Він іще раз затягнувся.
— Отже, Гумбольдт зачинив дверцята?
— Так.
— І що потім?
— Потім він повернув вимикач. Угорі панелі управління. Замигтіло дуже багато вогників,— хлопчик засовався, начебто на стільці хтось розсипав рис. Нескладно було зрозуміти, що почувається він не дуже затишно.
Берінгер посміхнувся. Потрібно знати, на який важілець надавити.
— Потім машина запрацювала?
— Так, ще й як! Можна було навіть побачити, як у повітрі з’явилися іскри. Ця штука начебто ожила.
— Що далі?
— Потім вони взяли Вілму… це пташка Гумбольдта… і дивного залізного чоловічка й посадили їх усередину. У Гумбольдта було двоє годинників. Один він залишив собі, інший поклав у футляр. І тут почалося.
— Що почалося?
— Якби я міг сказати…— хлопчик подивився убік, начебто в нього з’явилося бажання негайно розчинитися в повітрі. Можливо, йому здалося, що до трактиру завітав хтось із його друзів і помітив його. Але, швидше за все, йому просто було неприємно, що за ним стояла людина в чорному й відкидала на нього тінь.
Берінгер посміхнувся. Таке враження його людина справляла на всіх.
— Напевно, твоя пам’ять покращиться, якщо горло не буде таким сухим. Дозволь мені щось тобі замовити. Паулю!
Як хазяїн примудрявся розрізняти в такому шумі голоси, залишиться, мабуть, таємницею, яку він забере з собою в могилу. За кілька секунд крізь завісу показалася кругла голова.
— Чим можу служити, пане Берінгер?
— Пиво для мого юного друга й подвійну порцію горілки для мене.
— Дуже добре.
Не встиг хазяїн піти, як відразу з’явився знову й поставив на стіл
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Закон Хроноса», після закриття браузера.