Читати книгу - "Пастка на людей та інші тенета, капкани, омани, а також трохи жартів і вигадок, Роберт Шеклі"

— Погляньте на дерева.

Дерева рясніли плодами, які звисали з нижніх гілок, вражаючи дивовижним розмаїттям кольорів, розмірів і форм. Деякі нагадували виноград, інші — банани, ще інші — кавуни…

— Здається, вони належать до різних видів, — несміливо припустив Кілпеппер, не впевнений, що саме це Сіммонс хотів йому показати.

— Справді, до різних видів! Але ж придивіться, капітане. Ці різноманітні плоди начебто різних видів ростуть на одній гілці!

Глянувши уважніше, Кілпеппер переконався, що біолог має рацію. Кожне дерево вражало розмаїттям плодів.

— Такого просто не повинно бути, — сказав Сім-монс. — Звичайно, я не фахівець з біології рослин, але чітко бачу, що це зовсім різні плоди, а не одні й ті самі на різних стадіях достигання.

— Як же ви це пояснюєте? — поцікавився Кілпеп-пер.

— Особисто я — ніяк, — посміхнувся біолог, — нехай цим переймається якийсь бідолашний ботанік.

Вони повернули назад, до корабля.

— А ви тут чим займалися? — звернувся Кілпеппер до Сіммонса.

— Проводив невеличке антропологічне дослідження. Хотів дізнатися, де живуть наші друзі. Нічого не вийшло. Не знайшов ні доріг, ні жодних знарядь праці, ані оброблених ланів — нічогісінько, навіть печер.

Кілпепперу не здалося дивним, що до антропологічних досліджень узявся біолог. Неможливо включити до складу пошукової експедиції фахівців з усіх галузей. Насамперед обирали біологів та бактеріологів, бо це вважалося життєво важливим. Наступними за значенням для експедиції були лінгвісти. До ботаніків, екологів, психологів, соціологів та інших дослідників зверталися насамкінець.

Поки вони йшли до корабля, з десяток птахів кружляли навколо тваринок — чи, можливо, тубільців. Усі пташки мали яскраве забарвлення — різнокольорові цятки, смужки, плямки. Не було жодного у темних, чи сірих тонах.

Помічник капітана Морена й член екіпажу Флінн перетнули ріденький гайок і зупинилися біля підніжжя невисокого пагорба.

— Невже доведеться дертися нагору? — зітхнув Флінн, зігнутий під вагою величезної камери, яку ніс за спиною.

— Зважаючи на показники — таки доведеться, — Морена дивився на шкалу портативного приладу, який показував присутність металу на схилі, по той бік пагорба.

— У космічні подорожі непогано було б брати автомобілі, — сказав Флінн, нахиляючись уперед, щоб втримати рівновагу на пологому схилі, — чи хоча б верблюдів.

Над ними з веселим щебетанням пурхали червонясто-золоті птахи. Вітер гойдав високу траву й шелестів густим гіллям сусіднього лісу. Їх супроводжували двоє місцевих, дуже схожих на коней, але дивної масті — зелені в білі цятки.

— Якийсь дурнуватий цирк, — пробурчав Флінн, коли один коник оббіг навкруг нього по колу.

— Справді, — погодився Морена.

Вони досягли вершини пагорба й почали спускатися. Раптом Флінн зупинився:

— Нічого собі!

Біля підніжжя пагорба височіла стрімка й пряма металева колона. Вона здіймалася, скільки сягало око, верхівка губилася в хмарах.

Вони поквапилися вниз, аби роздивитися дивовижну колону зблизька. Вона була масивнішою, ніж здавалася з відстані. Морена припустив, що її діа-метр близько двадцяти футів. На його думку, метал сіро-синього кольору був сплавом сталі. Але, з іншого боку, яка сталь зможе втримати таку вагу?

— Як гадаєш, яка відстань до хмар? — поцікавився Морена.

Флінн задер голову:

— Боже мій, та не менше півмилі. Може, миля.

Від корабля колони не було видно, бо її основа ховалася за пагорбом, верхня частина зливалася з сіро-блакитним небом, а вище колона зникала серед хмар.

— Просто не вірю власним очам, — сказав Морена. — Цікаво, яку механічну напругу витримує ця штука.

Вони зачудовано розглядали величезний стовп.

— Ну, — сказав Флінн, — мабуть, треба зробити фотографії.

Він зняв зі спини камеру й тричі зняв колону з відстані двадцяти футів, потім ще раз із Мореною для порівняння розмірів. На наступних трьох знімках він охопив, наскільки зміг, загальний вигляд колони.

—Що ж це таке, на твою думку? — запитав Морена.

— Нехай із цим морочаться великі уми, — сказав Флінн, — тут їм буде над чим сушити мізки.

Він запакував камеру

— Ну, що, рушаємо назад?

Флінн поглянув на зелених коней у білу цяточку.

— Чорт забирай, а чи не можна пристосувати їх для їзди верхи?

— Спробуй, може, скрутиш в'язи, — запропонував Морена.

— Ходіть-но сюди, хлопці, — покликав Флінн.

Один коник справді підійшов і став навколішки. Флінн обережно всівся йому на спину. За мить уже хвацько сидів верхи й усміхався Морені.

— Не розтовчи камеру, — буркнув Морена, — все-таки казенне майно.

— Гарний хлопчик, — похвалив Флінн коня, — розумний хлопчик.

Кінь посміхнувся.

— Давай, назад у табір — сказав Флінн, скеровуючи коня геть від пагорба.

— Зачекай-но, — зупинив його Морена.

Він зацікавлено подивився на Флінна й покликав іншого коня.

— Давай-но, хлопчику.

Кінь опустився навколішки, й Морена теж сів верхи.

Задля спроби вони кілька разів об'їхали по колу. Кіньми можна було керувати за допомогою дотиків. На широких спинах надзвичайно зручно було сидіти. Один з червоно-золотих птахів спустився і сів на плече Флінна.

— Хіба ж не чудове життя? — Флінн погладив лискучу шкіру коня, — давай наввипередки до табору!

— Гаразд, — погодився Морена.

Але коні, попри спонукання вершників, брели повільно, мов на прогулянці.

Біля корабля Кілпеппер сидів навпочіпки на траві, спостерігаючи за роботою Араміка. Лінгвіст славився своєю витримкою. Його сестри завжди про це говорили, колеги його поважали, студенти, яких він навчав, почувалися вдячними йому. Тепер Араміку знадобилися всі його досвід, терпіння і наполегливість, накопичені за шістнадцять років.

— Спробуємо знову, — спокійно сказав Арамік і перегорнув сторінку написаної ним самим книги «Мовний підхід до чужорідного інтелекту другого ступеню». Знайшов потрібну картинку й вказав на неї.

Тварина поряд із ним здавалася немислимим гібридом бурундука й гігантської панди. Істота одним оком втупилася в діаграму, тимчасом друге безглуздо крутилося в орбіті.

— Планета, — сказав Арамік, вказуючи на малюнок, — планета.

— Пробачте, капітане, — заговорив Сіммонс, — я хотів би встановити тут рентгенівський апарат.

— Ну звичайно, прошу, — Кілпеппер підвівся, аби біолог міг розмістити на його місці своє обладнання.

— Планета, — повторив Арамік.

— Елам вессел холам крам, — люб'язно промовив бурундук-панда.

Чорт забирай, вони ж таки мають мову. Звуки, які видавала істота, були, звичайно, репрезентативними. Потрібно було лише знайти щось спільне. Чи можуть тубільці оперувати простими абстракціями? Арамік відклав книгу й вказав на бурундука-панду.

— Тварина,