Читати книгу - "Лазарус, Світлана Тараторіна"

— А Шевченко теж з людиноподібних? Не знав.

— Ну...— багатозначно протягнув Топчій, але не встиг закінчити. Його увагу привернула нова світська персона.

— Бачите панка з яскравим пір’ям? Ич настовбурчився. Позує. Це алконост Митрофан Тихонович Іванов-Козельський,— захоплено пояснив Топчій.— Драматичний співак. Луджене горло. Кажуть, навіть люди за нього голосували. Праві хотіли скасувати вибори на його дільниці. Кричали, через використання чарів. Але суд заборонив, бо це природний дар. Ніхто ж не звинувачує людей, що гарно брешуть.

Зала пожвавилася. Гласні попідскакували з місць.

— Зараз почнеться! — задоволено потер руки Топчій.

На трибуну вийшов Добринін. Міський голова погідно кивнув.

— Ви знаєте, чого ми тут сьогодні зібралися? — жалобним голосом прокричав гласний.— У священних стінах, де вирішується доля міста, скоєно страшний злочин! Нечисть порушила договір. Силою чарів було сфальсифіковане рішення Міської думи!

Остання фраза потонула у загальному галасі. Люди кричали «Ганьба!» і «Вигнати нечисть із Думи!». Людиноподібні захищалися. Слово взяв Фальдберг.

— Але ж послухайте цю маячню,— заревів берсерк, високо підійнявши якийсь папірець.— Ось рішення, в якому ви нас звинувачуєте.

Людоведмідь набрав легені повітря і, перекрикуючи депутатів, прочитав: «Усе написане, видрукуване чи в інший спосіб відбите на папері має ті самі права, що і будь-яка жива істота у славному місті Києві. Все написане, видрукуване чи в інший спосіб відбите на папері має зберігатися в сухих, добре провітрюваних приміщеннях. Забороняється палити, чорнити, дерти чи мазати, губити, забувати чи залишати на поталу мишам та іншим шкідникам... Недотримання припису тягне за собою суворе покарання та грошове стягнення у розмірі...»

Вочевидь, не всі гласні знали зміст скандального рішення. Навіть люди стишили голоси і дослухалися.

— Навіщо, питаю я вас, людиноподібним використовувати чари для створення настільки безглуздого документа — «Про права написаного»?

Тюрин подумав, що останню фразу він даремно сказав. Люди почули головне — нечисть допускає використання чарів у Думі. Зала вибухнула криками. На трибуну ринулися строкаті хвилі.

Берсерк приготувався триматися за тумбу до останнього. На чолі лівих замайоріла бридка пика болотяного чорта. Вони оточили Фальдберга. Люди наступали.

Полчища зупинив протяжний гудок. Топчій аж підстрибнув від збудження. Тюрин закрутив головою, намагаючись роздивитися нове джерело сум’яття.

По паркету гупали важкі чоботи молодиків у чорних шинелях. «Двоголовці»,— стривожено прокотилося рядами. Добринін гордовито поправив зачіску і простягнув руку очільнику чорносотенців.

— Волька Голубєв,— прошепотів вовкулака. Тюрин з цікавістю подивився на худорлявого студента з короткими тарганячими вусиками. Його обличчя робили очі. Глузливі, з холодним металевим блиском. Погляд мучителя тваринок, подумав слідчий.

Про керівника чорносотенної організації «Двоголовий орел» ходило чимало чуток. Вальдемара Голубєва називали студентом, хоча він рідко відвідував лекції.

Весь свій час Голубєв присвячував боротьбі з нечистю: видавав газету, організовував бойові дружини людей, виловлював і карав людиноподібних. Ходили легенди, що попри миршавість, був завзятим бійцем. Мав залізну хватку, вчіплювався у супротивника, як бульдог. Завжди прагнув вигравати.

— Брешуть, що він так ненавидить нечисть, бо його мати — відьма,— майже на вухо проказав Топчій.— Ще й дефективна. Родова відьма, якій не передався дар. Таке буває, хоч і рідко. Якщо при ньому то згадати, двоголовці на шмаття подеруть.

Тюрин недовірливо поглянув на Голубєва.

— А сам він незаконнонароджений. Його батько всиновив. Може, чули? Степан Голубєв — відомий історик, професор Університету, завідує музеєм старожитностей.

Олександр Петрович згадав, що йому вже зустрічалося ім’я професора Голубєва. Він теж брав участь у розкопках на Щекавиці у 1874-му разом з професором Житоцьким і батьком Тюрина.

Олександр Петрович знову нахилився, і раптом йому запекло у грудях. Вальдемар Голубєв з не меншою увагою вивчав незвичного поліціянта. Чорні холодні очі дивилися прямо і з викликом. У цю мить Тюрин ясно відчув, що їм ще судилося зустрітися.

Увагу Голубева відвернув Добринін. Зала помітно заспокоїлася. Голова покликав до себе Фальдберга й очільника фракції людей, кілька хвилин з ними шепотівся і підвівся для оголошення рішення. Берсерк понуро схилив голову. Добринін сяяв, як начищений самовар.

За рішенням голови нечисть позбавили права голосу «до з’ясування». Без людиноподібних гласні від людей передали підряд на водогін підприємству людей.

Тюрин подумав про звинувачення Фальдберга. Якщо безглуздий документ «про права написаного» підкинули люди, то вони перемогли.

— Треба йти до секретаря управи. Це ж вони готують папери для депутатів? Нехай розповість, як з’явився документик «про права написаного»,— наказав Тюрин.

— Ага, тільки секретар теж людина Добриніна, чорта лисого тепер правду знайдеш. Хитро все облагодили,— зітхнув Топчій.

Тюрин хотів щось заперечити, але побачив, як крізь загальний натовп до них просувається Фальдберг. Берсерка аж розпирало від бажання зігнати на комусь гнів. На поліціянтів почали озиратися інші депутати. Хтось кинув зневажливе «мерзота у формі». Топчій знічено глянув на шефа. Тюрина аж пересмикнуло від образи, але він змовчав, глибоко вдихнув і розвернувся до виходу: вирішив, що сутичка з Фальдбергом розслідуванню не допоможе.

— Шановній синьопикий,— хльоснув у спину насмішкуватий голос.— Маю до вас справу.

Тюрин розвернувся і побачив Миколу Петровича Добриніна.

— Не повірите, але я хочу вам допомогти.

*

Добринін запропонував поговорити у «Семадені». Найкращий ресторан у місті «з шоколадом, більярдом і окремими кабінетами» одним боком виходив на Думу, іншим дивився на біржу. А тому і публіка тут якщо не обговорювала засідання, то голосно викрикувала ставки. Веранду полюбляли маклери. Білі мармурові стільниці рясніли цифрами і підбиванням баришів. Кабінети закріпилися за думськими. Тут умаслювали гласних, домовлялися про підряди чи відпочивали у тиші оббитих оксамитом крісел.

Добринін показав на мармуровий стіл під розкішним червоним абажуром.

— З очей бачу, що ви здивовані. Фальдберг, ведмідь недострілений, мабуть, вам нарозповідав, який я бузувір? — заговорив Добринін і кинув незадоволеним оком на Топчія. Тюрин сам підсунув вовкулаці стільця.

— Вони вважають, що це ви їх підставили. Люди отримали підряд, вигнали їх із зали. Схоже, що Фальдберг правий.

— А я дивлюся, ви швидко стали на бік нечисті, хоча ще вчора були людиною,— на губах Добриніна з’явилася крива посмішка.

Олександр Петрович знову відчув зміну ставлення. Синюшна шкіра аж запекла, а шви підступно засвербіли. Для Добриніна він інший — нечисть, нерівня.

— Я стою на боці закону і не керуюся упередженнями,— сухо сказав Тюрин і з силою стис мармурову стільницю. На його подив, пролунав тріск, і на підлогу впав чималий шматок. Топчій ошелешено поглянув на підлогу. Добринін кілька секунд мовчав, а потім