Читати книгу - "Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича, Данило Борисович Яневський"

Для нашої розповіді важливо не забути такі обставини.

В УНР-2 зовнішньою політикою опікувався найближчий соратник Петлюри Андрій Лівицький. 2 грудня 1919 р. він від імені УНР офіційно погодився на встановлення нового міждержавного кордону між Польщею та УНР по р. Збруч. Це означало ліквідацію ЗУНР/ 30УНР, з якою УНР за рік до того підписала «Акт Злуки». Мотив Петлюри — укласти союз із Польщею задля спільної боротьби проти Радянської Росії. Саме тому Петлюра та Лівицький пішли на формальне визнання історичного польського права на відновлення історичних кордонів Речі Посполитої.

Очевидно, що така угода означала розрив двох частин «Соборної УНР». 12 березня 1920 р. УНР та Річ Посполита домовились укласти угоди про статус адміністрації на галицьких теренах, спільні кордони, а також про визнання УНР Польщею. 22 квітня того ж року Лівицький і міністр закордонних справ Польщі Ян Домбський підписали політичну, а 24 квітня — військову угоди. Суть таємних домовленостей така:

— «Річ Посполита Польська визнає Директорію незалежної Української Народної Республіки на чолі з Головним отаманом п. Симоном Петлюрою за верховну владу Української Народної Республіки…»;

— кордон між УНР і Польщею встановлювався по лінії «на північ від ріки Дністер, а далі вздовж бувшого кордону між Австро-Угорщиною до Вишегрудка… на північ через Узгір’я — Кременецькі, а далі по лінії на схід від Здолбунова, потім вздовж східного адміністраційного кордону Рівенсько-го повіту, далі на північ вздовж кордону адміністраційного бувшої губернії Мінської до схрещення його з р. Прип’яттю, а потім Прип’яттю до її устя»;

— «уряд польський признає Україні територію на схід від кордону, зазначеного в арт. 2 цієї умови, до кордонів Польщі 1772 р… які Польща вже посідає або набуде від Росії шляхом збройним чи дипломатичним».

Сторони зобов’язалися не укладати міжнародних угод одна проти одної, взаємно забезпечити національно-культурні права українців і поляків у обох державах. Обидві країни визнавалися військовими союзниками, загальне керівництво збройними силами покладалося на Польщу. Важливо відзначити, що польський текст політичної та військової угод мав перевагу над українським, документ набував чинності негайно по його підписанні. Усі його положення, окрім пункту про визнання Польщею УНР, вважалися таємними і, отже, на ратифікацію до польського сейму вони не вносились, а українського законодавчого органу не існувало. Як вважалось, обидва документи були утаємнені навіть від інших членів Директорії УНР Швеця, Макаренка та Петрушевича, не кажучи вже про уряд.

Зрозуміло, що така угода навічно перетворила національних політиків обох частин України на смертельних ворогів. Вона незворотньо зруйнувала й без того строкатий політичний таборочок соціалістичної УНР-2. Критики Петлюри кваліфікували договір, «укладений за участю в редагуванні тексту самого Симона Петлюри», що тоді перебував у Варшаві, як «ганебний», «зрадницький», «юридично нечинний», усіляко підкреслювали незаконність засад, на яких його було підписано українською стороною.

Підписання Варшавської угоди ситуації на користь українців чи поляків не змінило. 5 червня 1920 р. Перша Кінна Будьонного прорвала українсько-польський фронт. 9 червня польський уряд подав у відставку, 29 червня було створено новий уряд, його головним завданням стало укладення негайного миру з Радянською Росією. За будь-яку ціну.

Західні союзники Польщі, переможці І Світової, чітко розуміли: на порядку денному стоїть не стільки питання збереження т. зв. «Великої Польщі», скільки питання про її збереження взагалі — як буферної держави між Росією та Заходом. Проблему гарячково заходилася вирішувати союзницька конференція, що зібралася в бельгійському Спа.

22 червня 1920 р. туди направили і делегацію від УНР. Варшавський уряд, зі свого боку, 5 липня формально звернувся по допомогу до Антанти. За тиждень світ дізнався про ультиматум британського міністра закордонних справ Керзона, негайно відкинутий ленінським режимом. 10 липня польський прем’єр підписав угоду з повоєнними господарями світу на умовах відведення польських збройних сил на 50 км на схід від лінії Керзона, утворення нейтральної 20-кілометрової зони в Галичині, передачі м. Вільно Литві, участі польської делегації на світовій конференції в Лондоні разом із делегаціями від Радянської Росії, Фінляндії, Латвії, Литви, Східної Галичини та ін. При цьому Антанта цілком чітко висловилася за збереження незалежного від Польщі статусу Східної Галичини. 11 липня уряд Великої Британії виступив як посередник у мирних переговорах між більшовиками та Польщею.

12 липня 1920 р. уряд УНР визнав «доцільним» «виїзд за межі Східної Галичини». В ніч на 15 липня всю цивільну адміністрацію УНР у складі 1 200 осіб було затримано польською владою і під конвоєм доправлено до Тарнова. Тут з 19 липня і «функціонував» український уряд.

22 липня уряд «національної оборони» Польської Республіки звернувся до Москви з пропозицією негайно підписати перемир’я. 30 липня більшовики оголосили про створення так званого Тимчасового революційного комітету Польщі та оприлюднили його «Маніфест до польського трудового народу міст та сіл». 11 серпня передові загони Червоної Армії вийшли на лінію Вісли. 13-го розпочався штурм Варшави.

«Центром зв’язаності» всього польсько-радянського фронту стало Замостя, стара фортеця, яку захищали З 200 вояків під командуванням українського генерала Марка Безручка (начальник штабу — генерал Всеволод Змієнко) за підтримки невеличкого кавалерійського загону в 200 ша-бель, 12 гармат та 3 бронепотяги. Саме сюди було перекинуто Першу Кінну, яка, попри відчайдушні зусилля, так і не змогла оволодіти містом. 31 серпня будьоннівці залишили поле бою.

З того дня цю, світового значення, військову подію називають «Дивом над Віслою». Забувають сказати: це «Диво», що врятувало Європу від чуми більшовизму, скоїли українські вояки. Шоста Українська вкрила свої бойові знамена невмирущою славою, фактично врятувавши незалежність Польської Республіки й не допустивши окупації значної частини Старого Світу більшовиками.

СРСР та, відповідно, радянська комуністична Україна, які після Версалю опинилися поза існувавшим у світі правовим та політичним порядком, на той момент особливого політичного вибору не мали. Надмета їх існування — підготовка нової світової комуністичної революції, нової світової війни та, тим часом, створення людини «нового типу». Всі політичні дії, кампанії та надії, колективізації, голодомори, індустріалізації, масовий терор проти власного населення, ліквідація будь-яких цивілізованих форм економічного, соціального, культурного, духовного, інтелектуального життя були підпорядковані виключно цій надметі.

Єдине, європейського штибу, дипломатичне досягнення, яке хоч якось легітимізувало ту державу та її західні кордони в очах Європи та відкривало теоретичні можливості для накопичення