Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

майже цілий розділ у книзі старого Більбо, якщо мені випаде нагода йому про це розповісти. Гарна робота: особливо те, як ти розгадав ницу гру того волохатого негідника та ще й підіграв йому. Цікаво, чи хтось колись візьме твій слід і знайде ту брошку? Я би не хотів загубити свою, проте твою, боюся, втрачено назавжди... Доведеться мені розчесати пальці на ногах, якщо я хочу тобі дорівнятись. Утім, тепер вперед поведе кузен Брендіцап. Ось де він себе покаже. Гадаю, ти не дуже тямиш, де ми зараз, натомість я провів час у Рівендолі з більшою користю, ніж ти. Ми йдемо на захід уздовж Ентави. А попереду — місце, де зустрічаються Імлисті Гори та Ліс Фанґорн.

Щойно він договорив, як темний край лісу зринув просто перед ними. Здавалося, ніби Ніч, ховаючись од близького Світання, знайшла притулок під його могутніми деревами.

— Ну, веди вперед, пане Брендіцапе! — сказав Піпін. — Або веди назад! Нас застерігали проти Фанґорну. Проте такий учений пан, як ти, цього, певна річ, не забув.

— Не забув, — відповів Мері, — та, як на мене, ліпше вже ліс, аніж повернення у безум битви.

Він рушив уперед попід велетенське гілля дерев. Ті дерева здавалися несказанно древніми. З них звисали довгі виткі бороди лишайників, які коливались і гойдалися на легенькому вітрі. Гобіти крадькома визирали з мороку, дивлячись назад, на пагорок, — скрадливі маленькі постаті, котрі у тьмяному світлі нагадували ельфійських дітей із глибин часу, коли ті з подивом виглядали з Дикого Лісу на своє перше Світання.

З-за Великої Ріки та Бурих Земель, долаючи одна по одній сірі милі, прилинув Світанок — червоний, мов полум'я. Вітаючи його, гучно засурмили мисливські ріжки. Вершники Рогану зненацька ожили. Ріжки ще раз перегукнулись одні з одними.

У холодному повітрі Мері та Піпін виразно почули іржання бойових коней і несподіваний спів багатьох людей. Сонце піднесло свою долоню — вогненну дугу — понад рубежами світу. В цю мить, кинувши могутній клич, вершники помчали зі сходу: червінне світло виблискувало на їхніх латах і списах. Орки верещали, вистрілюючи залишки стріл. Гобіти побачили, як кілька вершників упало, проте незламний кінний стрій піднявся на пагорб, переїхав на інший бік, розвернувся й ударив знову. Більшість уцілілих зайд розсипалась і помчала хто куди, і їх загнали до смерті. Втім, одна група, тримаючись чорним клином, уперто просувалась уперед у напрямку лісу. Вони кинулися зі схилу прямісінько на вартових і вже наближалися до рятівних дерев, навіть здавалося, що їм пощастить утекти: орки зарубали трьох вершників, котрі заступили їм шлях.

— Ми дивилися надто довго, — озвався Мері. — Там Уґлук! Я не хочу знову з ним зустрітися.

Й гобіти, розвернувшись, чкурнули вглиб тьмавого лісу.

Отак і сталося, що вони не побачили останньої сутички, коли Уґлука наздогнали і притиснули при самому краю Фанґорну. Там його, врешті, й добив Еомер, Третій Маршал Марки, котрий зійшов із коня і бився з ворогом на мечах. А гострозорі Вершники вистежили на розлогих луках жменьку орків, котрим пощастило втекти і котрі ще мали сили бігти.

Потому, поховавши в кургані загиблих побратимів і відспівавши славні, вершники розпалили величезне багаття й розвіяли попіл своїх ворогів. Так закінчився цей набіг, і жодної звістки про нього ніколи не долинуло до Мордору чи до Ісенґарда; натомість дим од спалення піднявся високо в небеса, і його помітила безліч сторожких очей.

Розділ 4

Деревобородий

им часом гобіти якомога швидше, наскільки те дозволяв темний і заплутаний ліс, просувалися вздовж лінії прудкого потоку на захід і вгору до гірських узвиш, занурюючись дедалі глибше у Фанґорн. Поступово страх, пов'язаний із орками, відступив, і вони сповільнили крок. У них виникло дивне відчуття задухи, ніби повітря тут було надто розріджене чи його було замало для дихання.

Нарешті Мері спинився.

— Так далі не можна, — ледь вимовив він. — Мені потрібне повітря.

— Принаймні треба попити, — сказав Піпін. — Я вже охляв.

Він видерся на чималий викривлений корінь, що спускався до потоку, нахилився і зачерпнув жменями воду. Вона була прозора та холодна, Піпін усе пив і пив. Мері вчинив так само. Вода освіжила їх і збадьорила серця; якусь часинку вони посиділи разом на краю потоку, бовтаючи зболеними ступнями та розглядаючи мовчазні дерева, які ряд за рядом оточували їх зусібіч, а далі розчинялись у сірій сутіні.

— Сподіваюся, ти ще не заблукав? — запитав Піпін, спираючись на могутній стовбур дерева. — Принаймні ми можемо йти за цією рікою — Ентавою чи як ти її називав — і виберемося звідси тим самим шляхом, яким прийшли.

— Могли би, якби це було до снаги нашим ногам, — відповів Мері, — та якби ми могли нормально дихати.

— Так, тут усе таке тьмяне й задушливе, — сказав Піпін, — і нагадує мені чомусь стару кімнату Великого Дому в Сміалах, у Туківцях, — велетенське приміщення, де меблів не пересували і не змінювали впродовж поколінь. Подейкують, у ній рік за роком жив Старий Тук, доки й він, і та кімната разом зістарілись і зубожіли: від часу його смерті вона не змінилась — оце вже понад століття. А старий Ґеронтій був іще моїм прапрадідусем, тобто було це ой як давно. Проте це — ніщо порівняно з прадавністю цього лісу. Подивись-но на всі ці шлейфи, торочки, бороди та вуса з лишайника! І більшість дерев, як виглядає, вкрита обскубаним сухим листям, що ніколи не опадає. Недбальство. Навіть уявити не можу, на що тут схожа весна, якщо вона сюди взагалі навідується, а весняне прибирання — і поготів.

— Та мусить же сонце хоч іноді сюди зазирати, — відказав Мері. — Ця місцина ні на вигляд, ні на відчуття геть не схожа на те, як Більбо описував Морок-ліс. Той був цілком чорний і зловісний — прихисток для зловісних чорних почвар. А цей просто тьмяний і страхітливо де-ре-во-вий. Ти уявляєш, аби якісь тварини тут мешкали чи бодай надовго затримувалися?

— Ні, й гобіти — теж, — погодився Піпін. — І мені геть не до вподоби думка, що доведеться крізь цей ліс пройти. Нічого їстівного на сотні верст довкола, адже так? Як у нас зі запасами?

— Погано, — відповів Мері. — Ми побігли порожнем, лише з кількома припасеними пакуночками лембаса, все решта залишилося біля човнів.