Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

— Ні покривала, ні коцика, — зітхнув Мері. — Сьогодні вночі ми змерзнемо, хоч би куди пішли.

— Ну, тоді найліпше просто зараз вирішити, куди йти, — сказав Піпін. — Мабуть, ранок уже близько.

І саме тієї миті вони помітили жовте світло, що з'явилося на певній відстані від них у лісі: мабуть, то стріли сонця раптом пронизали покрівлю лісу.

— Здоровенькі були! — сказав Мері. — Певно, доки ми були під цими деревами, сонце заховалось за хмару, а тепер знову вибігло з-за неї або ж піднялося рівно настільки, щоби глипнути сюди крізь якийсь отвір. І він тут недалеко — ходімо розвідати!

Виявилося, що йти треба далі, ніж вони думали. Ґрунт усе ще стрімко вивищувався і ставав дедалі більше кам'янистим. Світло посилювалося, що ближче вони підходили, — і незабаром гобіти побачили, що перед ними скеляста стіна: схил пагорба чи обрубаний кінець довгого кореня, викинутого на поверхню далекими горами. Дерева на тій стіні не росли, і сонце осявало ціле її кам'янисте обличчя. Галузки дерев біля підніжжя випростались і непорушно завмерли, ніби тягнучись до тепла. Якщо раніше все здавалося неохайним і сірим, то тепер ліс переливався насиченими брунатними відтінками та блискучими чорно-сірими кольорами кори, що скидалася на лискучу шкіру. Стовбури відливали ніжною зеленню молодої трави — тут була рання весна чи її перелітне видіння.

На поверхні кам'янистої стіни було щось на кшталт сходів — можливо, природних, вибитих негодою і тріщинами в породі, бо вони здавалися грубими та нерівними. Високо вгорі, під скелею, майже нарівні з верхівками лісових дерев, був виступ. На ньому не росло нічого, крім кількох травин і якогось зілля при самому краю, а ще там був старий пеньок, на якому залишилися тільки дві незугарні гілки, — він дуже нагадував постать згорбленого старця, котрий стояв і мружився від ранкового світла.

— Нумо вгору! — радо скомандував Мері. — Ковтнути повітря і роздивитися територію!

Вони лізли і дряпалися по скелі. Якщо ті сходи й були рукотворними, то зробили їх для більших стіп і для довших ніг, аніж гобітські. Проте двоє друзів надто прагнули видертися нагору, щоби помітити і здивуватися, що в якийсь невідомий спосіб їхні порізи та рани, яких вони зазнали під час полону, загоїлись і до них повернулася колишня жвавість. Незабаром вони дійшли до краю виступу, майже біля самої основи старого пня; тоді підскочили і повернулися спинами до пагорба, глибоко дихаючи та дивлячись на схід. Побачили, що зайшли в ліс тільки на якихось п'ять-шість верст: крони дерев спускалися зі схилів до рівнини. Там, поблизу узлісся, клубочилися високі стовпи чорного диму, що колихався і линув у їхньому напрямку.

— Вітер перемінився, — сказав Мері. — Знову повернув на схід. Тут прохолодно.

— Так, — відказав Піпін, — боюся, це лише випадковий промінь, а невдовзі все знову посіріє. Шкода! У сонячному світлі цей старий неохайний ліс виглядав зовсім інакше. Я відчув, що таким він мені майже подобається.

*

— Відчув, що тобі майже подобається Ліс! Це гарно! Це надзвичайно люб'язно з твого боку, — проказав дивний голос. — Поверніться і дозвольте мені поглянути на ваші обличчя. Я відчув, що ви обоє мені майже не подобаєтеся, та не квапмося. Поверніться!

Великі вузлувато-покручені долоні лягли на плечі кожного з гобітів, їх крутнули, лагідно, проте владно, а потому великі руки підняли їх у повітря.

Їхні погляди спинилися на вельми дивовижному обличчі. Воно належало рославій людиноподібній чи навіть тролеподібній істоті заввишки приблизно в два сажні, дуже кремезній, із височезною головою та майже без шиї. Вона була чи то вдягнута в якусь зелено-сіру схожу на кору матерію, чи то такий мала покрив — визначити було складно. Хай там як, а руки, розташовані на невеликій відстані від стовбура, вкривали не зморщки, а гладенька брунатна шкіра. Чималі ноги мали по сім пальців. Нижня частина голови ховалась у відвислій сивій бороді, кошлатій, майже галузистій при основі, й тонкій та мошистій на кінцях. Але тієї миті гобіти помічали мало що, крім очей. І ці глибокі очі оглядали їх повільно й урочисто, а ще дуже проникливо. Вони були карі, пронизані зеленим світлом. Згодом Піпін не раз намагався описати своє перше враження від них.

— Враження таке, ніби за ними — бездонна криниця, яку віками наповнювали пам'яттю і довгим, неквапливим, розважливим думанням; але на їхній поверхні іскрилося теперішнє: ніби сонце мерехтіло на верхньому листі крислатого дерева чи на брижах неймовірно глибокого озера. Не знаю, та я відчув, ніби щось, що росло в землі, можна сказати, — спало, чи здавалося самому собі чимось проміжним між кінчиками коріння та кінчиками листя, між земними надрами та небом, аж раптом прокинулось і тепер роздумувало про те, ким ти є, з такою самою неквапливою увагою, яку присвячувало і власним внутрішнім справам упродовж нескінченних років.

— Хрум, грум, — прошепотів голос, глибокий голос, схожий на звук духового інструмента з дуже низькою тональністю. — І справді дивно, авжеж! Не будьмо квапливими — ось моє гасло. Та якби я побачив вас раніше, ніж почув ваші голоси — вони мені до вподоби: приємні тонкі голосята; нагадують про щось, чого я не пам'ятаю, — отож, якби я побачив вас раніше, ніж почув, то просто наступив би, прийнявши за дрібних орків, і зрозумів би свою помилку лише згодом. Ви дуже дивні, справді. Хай йому корінь і гілка, дуже дивні!

Піпін, хоч і не оговтався від подиву, все ж перестав боятися. Під поглядом тих очей він почував незбагненну непевність, однак не страх.

— Даруй, — озвався він, — хто ти? Чи... що ти?

У прадавніх очах промайнув чудернацький вираз — щось на кшталт перестороги; глибокі криниці зачинилися.

— Хрум, так, — відповів голос, — ну, я — один із ентів, чи то так мене називають. Так, із ентів — це саме те слово. Ент я, можна сказати, якщо висловлюватися так, як ви. Фанґорном кличуть мене одні, а інші — Деревобородим. Деревобородий — це підійде.

— Ент? — перепитав Мері. — Це що таке? А як ти сам себе називаєш? Яке твоє справжнє ім'я?

— О-го-го! — відказав Деревобородий. — Ого! Довгенько довелося би розповідати! Не кваптеся так. Тут я проваджу допит. Ви —