Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

особисті прагнення помсти, часто змішані з політичним опортунізмом і матеріальним інтересом, призводили до нетривалого, але кривавого зведення рахунків. У Франції близько 10 тисяч осіб були страчені під час «позасудових» процесів. Серед них чимало людей загинули від рук непідконтрольних банд з-поміж сукупності угруповань збройного спротиву, зокрема Milices Patriotiques — «патріотичної міліції», яка захоплювала підозрюваних колаборантів, відбирала їхнє майно та в багатьох випадках страчувала без суду та слідства.

Близько третини жертв таких масових страт загинули до висадки союзників у Нормандії 6 червня 1944 року. З рештою, за деякими винятками, було покінчено протягом наступних чотирьох місяців бойових дій на французькій території. Насправді кількість жертв була доволі невелика, якщо взяти до уваги ступінь взаємної ненависті та недовіри, які після чотирьох років окупації та режиму Віші за правління маршала Петена охопили всю Францію. Стратам та покаранням ніхто не дивувався. Як казав один колишній французький прем’єр-міністр, уже літній Едуар Ерріо, «Франція муситиме скупатися в крові, перш ніж республіканці знову зможуть стати до керма».

Аналогічні настрої панували і в Італії, де впродовж останніх місяців війни репресії та самосуди призвели до смерті близько 15 тисяч осіб, особливо в регіонах Емілія-Романья та Ломбардія, де відплатні акції також періодично спалахували впродовж трьох наступних років. В інших частинах Західної Європи рівень кровопролиття був значно нижчий: у Бельгії лінчували чи стратили в інший спосіб 265 чоловіків та жінок, у Нідерландах — менше ста. Утім розповсюдилися й інші способи помсти. Жінок дуже часто звинувачували в тому, що франкомовні циніки називали collaboration horizontale — «горизонтальною співпрацею»: у Нідерландах «моффенмейден»[27] мазали дьогтем і валяли в пір’ї, а по всій Франції на площах жінок привселюдно роздягали й голили, часто — у день місцевого звільнення від окупантів або невдовзі по тому.

Те, як багато обвинувачень були винесені жінкам (часто іншими жінками), що перебували в стосунках з німцями, багато про що свідчить. Більшість із них були обґрунтовані: сексуальні послуги в обмін на їжу, одяг чи різну допомогу часто ставали єдиним доступним варіантом для жінок та родин у безнадійному становищі. Але популярність обвинувачень та насолода від помсти, яку отримували кати, нагадували про те, що як чоловіки, так і жінки переживали окупацію передусім як приниження. Жан-Поль Сартр пізніше описував колаборацію в прикметно сексуальних термінах — як «підкорення» владі окупанта, і не в одному французькому романі 1940-х років колаборантів зображували як жінок чи слабких («жінкоподібних») чоловіків, зваблених чарами мужності їхніх тевтонських володарів. Розправа над пропащими жінками була одним зі способів подолати бентежні спогади про особисте та колективне безсилля.

Анархічні акти насильницького самосуду в звільненій Східній Європі також були поширеними, однак набули інших форм. На Заході німці активно шукали колаборантів, тоді як на окупованих слов’янських землях правили самостійно та застосовуючи силу. Єдиним видом колаборації, яку вони системно заохочували, була співпраця з місцевими сепаратистами, та й то лише тією мірою, якою це відповідало їхнім інтересам. Як наслідок, щойно німці відступили, першими жертвами спонтанних акцій помсти на Сході стали етнічні меншини. Радянські сили та їхні місцеві союзники ніяк цьому не перешкоджали. Навпаки, безсистемне зведення рахунків (подекуди координоване згори) сприяло подальшому усуненню місцевих еліт та політиків, які могли стати на заваді післявоєнним планам комуністів. Наприклад, у Болгарії новостворений Вітчизняний фронт заохочував самосудні відплатні акції проти військових колаборантів усіх ґатунків, закидав звинувачення в «прихильності до фашизму» всім підряд та закликав видавати всіх підозрюваних у прозахідних настроях.

У Польщі головним об’єктом народної помсти часто ставали євреї: після звільнення країни в перші чотири місяці 1945 року було вбито 150 євреїв. У квітні 1946 року кількість жертв сягнула вже 1200 осіб. Подібні акції меншого масштабу також відбулися в Словаччині (у Вельких Топольчанах) у вересні 1945 року та в Кунмадараші (Угорщина) у травні 1946-го, але найбільший погром стався 4 липня 1946 року в польському Кельце, де 42 євреї були вбиті, а набагато більше дістали поранення, адже хтось пустив чутку про викрадення та ритуальне вбивство дитини. У певному розумінні це також були відплатні акції проти колаборантів, оскільки в очах багатьох поляків (зокрема колишніх партизанів — борців проти фашизму) євреї підозрювалися в симпатіях до радянських окупантів.

Точна кількість осіб, що загинули в окупованій Радянським Союзом Східній Європі та Югославії впродовж перших місяців «самовільних» чисток та вбивств, не відома. Але хаотичне зведення рахунків ніде не тривало довго. Дозволяти озброєним бандам нишпорити місцевістю та затримувати, катувати й убивати кого заманеться суперечило інтересам ще не зміцнілих нових адміністрацій, далеко не всіма визнаних і часто відверто тимчасових. Першочерговим завданням нової влади було повернути монополію на застосування сили, легітимність та інститути судочинства. Якщо когось треба було заарештувати й судити за злочини, скоєні під час окупації, це було завданням відповідних органів. Якщо потрібно було когось судити, це мало відбуватися згідно з буквою закону. А якщо йшлося про кровопролиття, це мало належати до виняткових повноважень держави. Такі правила були встановлені, щойно нова влада відчула себе достатньо сильною, щоб роззброїти колишніх партизанів, примусити мешканців слухатися нових правоохоронних органів і стримати вимоги народу щодо суворих каральних заходів та колективних вироків.

Роззброєння учасників руху Опору, принаймні в Західній та Центральній Європі, відбувалося напрочуд безконфліктно. Влада закрила очі на вбивства й інші злочини, скоєні в безконтрольні місяці звільнення: тимчасовий уряд Бельгії оголосив амністію на всі правопорушення, вчинені в ім’я руху Опору впродовж сорок одного дня після офіційної дати звільнення країни. Скрізь панувало мовчазне розуміння того, що щойно відновлені органи влади мають узяти на себе відповідальність за покарання винних.

Тут починалися труднощі. Що означало бути «колаборантом»? З ким вони співпрацювали і з якою метою? Якщо не брати до уваги безпосередніх випадків убивств чи крадіжок, у чому полягала провина «колаборантів»? Хтось мав заплатити за народні страждання, але як визначити страждання і кого призначити відповідальним? У різних країнах ці дилеми мали свої нюанси, але загальна проблема була спільною для всіх: те, що сталося в Європі в попередні шість років, не мало прецедентів.

Насамперед будь-який закон про взаємодію колаборантів з німцями мусив мати зворотну дію: до 1939 року злочину «співпраці з окупантом» не існувало. Під час попередніх війн окупаційні армії шукали співпраці й отримували сприяння і допомогу місцевого населення, однак за деякими дуже особливими винятками — наприклад, у випадку фламандських націоналістів в окупованій німцями Бельгії в 1914–1918 роках — це вважалося не підштовхуванням до злочину, а просто одним із проявів шкоди, якої завдавала війна.

Як