Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу"

Легке, мов пір’я,

Літнє вбрання накинув,

То цей, як шкаралупка цикади,

Примарний світ видався ще сумнішим...»

У день великого свята Камо, уявляючи собі радісні людські натовпи, Ґендзі мимоволі подумав: «Мабуть, сьогодні всі жінки мали б вийти, щоб помилуватися урочистою церемонією». «Гадаю, ви, напевне, знудилися, — сказав він, звертаючись до служниць. — Тож могли б відвідати батьків і по дорозі туди подивитися на процесію...»

Пані Цюдзьо, що дрімала у східних покоях, побачивши Ґендзі, піднялася. Невисокого зросту, миловидна, вона стояла перед ним, прикривши рукавом розпашіле обличчя. Густе, трохи скуйовджене волосся спадало до самої підлоги. На ній були червоні з золотистим відтінком хакама і жовтий спідній одяг, поверх якого було накинуто кілька верхніх одежин, темно-сірих і чорних. Вбрання зім’ялося, і коли Цюдзьо, зніяковівши, поспішила поправити на собі мо зі шлейфом і китайську накидку, Ґендзі, піднявши біля неї гілочку мальви, запитав: «Що це за рослина? Я чомусь забув її назву...»{69}

«Травою заросло,

Напевне, чисте джерело

Приязні вашої,

Якщо забули ви, які квіти

Сьогодні у зачісках жінок...» —

сором’язливо відповіла Цюдзьо.

«На жаль, це справді так...» — подумав Ґендзі й сказав:

«Хоча від багатьох

Спокус у цьому світі

Я давно відрікся,

Але сьогодні знову

Цю квітку зірвати готовий...»

Видно, тільки від пані Цюдзьо він не міг відмовитися.

Дощова погода п’ятого місяця не залишала Ґендзі нічого іншого, як зануритися у глибоку задуму, але одного вечора на дванадцятий чи тринадцятий день саме тоді, коли хмари раптово розсіялися і на небо виплив яскравий місяць, до нього прийшов Юґірі.

Вітер приносив щемливо знайомі пахощі мандаринового цвіту, який виразно білів у місячному сяйві, й, здавалося, ось-ось пролунає крик зозулі, такий же, як «тисячу років тому...»{70}, але через мить небо знову затяглося хмарами і вперіщила страшна злива. Раптовий порив вітру задув висячі ліхтарі, і стало зовсім темно. «Сумно-сумно стукає у вікно...»{71} — процитував Ґендзі загальновідомий стародавній вірш і мимоволі захотів, щоб стукотіння дощу долинуло «до огорожі дому коханої...»{72}.

«Хоча у самотньому житті немає нічого незвичного, але я дуже сумую, — сказав Ґендзі. — Гадаю, якби я звик до такого життя зараз, то, напевне, зміг би віднайти душевний спокій і у тому випадку, коли б вирішив оселитися монахом у гірському монастирі, — і, звертаючись до жінок, додав: — Пригостіть чимось гостя. Бо кликати слуг зараз не годиться...».

Юґірі з великим співчуттям дивився на батька, який ані на мить не зводив з небес очей{73}, і думав: «Жодними молитвами не заспокоїти його душу, якщо пам’ять про покійну анітрохи не тьмяніє. Та й чи зможе він колись її забути? Я бачив її лише мигцем, а й досі перебуваю під враженням...» «Мені здається, ніби все це сталося вчора, — озвався він, — але вже скоро рік мине, як пані немає з нами. Які молебні ви збираєтеся справляти?»

«Я волів би обійтися без особливої пишності. Передусім треба піднести Будді мандалу Землі вічного блаженства, яку приготувала дружина власноруч. Крім того, маємо чимало сутр, переписаних її рукою. Свій заповіт вона передала одному Содзу. Порадившись із ним, ми зможемо зробити деякі доповнення до обряду».

«О, якщо пані подбала про все ще за життя, то можна не турбуватися за її майбутнє. Як видно, їй не судилось довго залишатися на цьому світі. Лише шкода, що вона нікого не залишила вам на згадку...»

«Інші прожили набагато довше, але і вони не залишили по собі багато нащадків. Так, вже видно, мені судилося. Отже, множити наш рід доведеться вам».

Ґендзі уникав розмов про минуле, бо будь-який спогад завдавав йому, і без того занепалому духом, нестерпного болю. Однак, почувши голос довгоочікуваної зозулі, він не міг стримати хвилювання: «Як вона тільки здогадалася?..»

«Втрату коханої

Я оплакував усю ніч,

І раптово у мій сад,

Може, від зливи рятуючись,

Залетіла зозуля з гір...» —

сказав Ґендзі, звернувши погляд до неба.

«Якщо зустрінеш покійну,

Скажи їй, зозуле:

У старому саду,

Який ви колись так любили,

Мандарини вже розцвіли...» —

відповів Юґірі. Того вечора і жінки склали немало пісень, але я їх опускаю.

Юґірі залишився в покоях Ґендзі на всю ніч. Останнім часом він нерідко бував у батька, щоб розвіяти його самотність. Покої покійної Мурасакі, до яких колись він і наближатися не смів, були поряд і пробуджували щемливі спогади в його душі.

Одного спекотного літнього дня Ґендзі у прохолоді милувався садом. Поглядаючи на розпущені квіти лотосів у ставку, він мимоволі згадав: «Чому стільки тих сліз...»{74} Не маючи сил рушити з місця, він довго сидів, поринувши у глибоку задуму, аж поки надвечір у траві дзвінко не заскрекотали цвіркуни. Дивлячись на освітлені останніми сонячними променями квіти гвоздики, Ґендзі раптом подумав, що безглуздо милуватися ними на самоті...{75}

«Коли у літні дні

нічев’я мої сльози

Не просихають,

У траві немов навмисно

Сумно скрекочуть цвіркуни...»

В повітрі замерехтіли світлячки, і Ґендзі промовив: «До ночі у похмурих залах — вогні світлячків...»{76}. Чомусь цими днями йому найчастіше згадувалися саме такі вірші.

«Як бачу світлячків,

Що сповіщають

Ночі прихід, сумую.

Вночі і вдень

Горить вогонь кохання...» —

промовив він.

Настав сьомий день сьомого місяця{77}. На жаль, він минав зовсім не так, як колись. Музика не порушувала сумної тиші. Ґендзі просидів цілий день у похмурій задумі, і ніхто не вийшов помилуватися зустріччю зірок. Ніч була зовсім ще темна, коли Ґендзі піднявся і, відчинивши бічні двері, глянув на сад, який виблискував рясною росою.

«Десь там, у небесах,

За хмар грядою,

Сьогодні зустрічаються зірки,

А тут, в саду розлуки,

Роса лягла на трави», —

проказав Ґендзі, вийшовши надвір.

Коли настала осінь з пронизливим вітром і почалася підготовка до перших роковин смерті дружини, Ґендзі трохи відволікся. Він ніяк не міг повірити, що відтоді минуло стільки місяців, а він усе ще нудить світом. У день поминання мешканці садиби на Шостій лінії усіх рангів постилися, бо мало відбутися освячення мандали. Перед вечірніми молитвами Цюдзьо, як завжди, принесла Ґендзі воду для обмивання рук. На її віялі він прочитав такий напис:

«Потоком нескінченним

Ллються сльози,

Тугою за пані сповнені.

Хіба ж можна сказати,

Що сьогодні кінець жалоби?»

А він приписав поруч:

«Із сумом згадуючи про покійну,

Я відчуваю, що недовго

Лишилося на світі жити,

І тільки моїх сліз потік

Кінця не має...»

Побачивши на дев’ятий день дев’ятого місяця на хризантемах у саду клаптики вати {78}, Ґендзі сказав:

«Росу з хризантем

Ми збирали колись

Разом з нею,

Та цієї осені роса окропила

Лише мої рукава...».

Протягом десятого місяця, як завжди лили дощі, і Ґендзі сумував, поглядаючи на невимовно сумне вечірнє небо. «Як настає десятий місяць...»{79} — сказав він сам до себе. Із заздрістю проводжав він поглядом диких гусей, що пролітали по небу...

«О,