Читати книгу - "#Галябезголови"

Коли впав вечір, навіювання вже не допомагали. Разом з іншими послушниками сидів за столом у трапезній, механічно колупався ложкою у тарелі, та думав лише про одне: що б такого вигадати, аби здиміти з обителі, збігати у тихий провулок і перевірити багажник іржавого «міні-купера»? Що?! Вкотре спробував підхльоснути власну вигадливість чітким запитанням, та лише зрозумів: не можна зараз за жодних умов з монастиря виходити. Надто підозріло!

Од відчаю кинув ложку в таріль, затулив лице долонями і, як не намагався стримати безсиле роздратування, не зміг — прорвалося істеричними, невтримними, майже неконтрольованими риданнями.

— Господи! За що?! За що?! — голосив крізь сльози, і як браття не випитували у Консуматенка, що за гіркі думи стали причиною тих чистих сліз, лише хитав головою, мовляв, облиште мене наодинці з моїми гіркими думами. Браття змилосердилися, не чіплялися, лиш пообіцяли помолитися за Юрка. І не збрехали, бо вночі, коли Консуматенко врешті виправ закривавлений підрясник, підкинув його до монастирської пральні, опісля ніяк не міг заснути і від того тинявся коридором, то чув, як у своїх келіях моляться браття.

Увесь наступний день послушник Юрко Консуматенко виглядав так, наче не просто загубився у нескінченному віковому лісі, не тільки втратив компас, усі запаси їжі і води, а й лишився рук-ніг, зору, слуху і будь-якої надії на спасіння. Сидів, як прибитий, на лаві під розкішним голим дубом, чіплявся очима за землю.

— За що?! За що то мені? — все повторював.

Під вечір упав на коліна перед настоятелем, попросив дозволу і благословення піти з монастиря, щоби не тут, не в обителі, не у дружньому колі братів, а у складному і суперечливому світському житті стати більш міцним у вірі і лише після такого непростого випробування повернутися до обителі.

— …Бо обливаюся сльозьми від того, що раптом усвідомив: посеред братів дуже просто вірою пишатися, а от робити те саме поза межами монастиря складніше. Маю той відповідальний шлях пройти, — брехав зі щирим хвилюванням. — Відчуваю, що Господь того від мене вимагає.

«Гудбай, підряснику, молитви і гидка їже! Я — геній», — хвалив себе пихато, коли прощався з браттями, бо цілком аргументовано і без підозр покидав обитель того ж вечора вже у звичайному цивільному одязі.

— А Тарас де? — спитав одного із послушників, бо тільки тепер усвідомив, що вже другий день не бачить товариша.

— Застудився сильно вчора, — відказав той, здивувався. — Хіба ти не по ньому вчора плакав?

Юркове серце впало.

— Так Тарас де? — перепитав.

— Помер сьогодні вранці…

— Не міг він померти! Він же теє… зміцнював… — замовк від жаху, бо уявив не мертвого Тараса Подоляка, а порожній багажник «міні-купера».

— Сука! Сука! — біг до «міні-купера», психував. Оце його Бог підставив! Змусив повірити у дідову маячню, аби потім показати дулю? А так взагалі можна? То не злочин Бога проти віри?! Мають же бути константи, незмінні й непорушні основи, щоб за них зачепитися у вірі! От, наприклад, хай хоч земля лусне, тільки би жабка зберегла Юркове багатство!

У тихий печерський провулок увірвався, ніби у страшну безодню пірнув. Роззирався: ніде підступу не видно? Ніхто тут на нього не чатує? Все спокійно? Відчиняв багажник, тремтів од хвилювання. Зараз отримає відповіді на всі запитання! Дізнається не тільки, бідний він чи багатий, а й чи варто вже так на віру покладатися!

— Віра… Віра — то таке святе діло! — прошепотів затято, коли врешті побачив у багажнику і сумку з хмельницьким мотлохом, і поцуплене у ченців, і багатство з квартири старої жінки, і кейс. Спробував знову кейс відкрити, та без успіху. А цікавість уже пекла у дупу: що ж всередині? За що чоловік у двох куртках одна поверх одної життям поплатився?

— Зараз уже точно дізнаюся! — за кермо і гайда подалі од тихого провулка у таке глухе місце, де можна без остраху бити каменюкою по замку кейса, поки той не відпаде. Тиснув на газ, із роздратуванням згадував Тараса Подоляка. Нормальний хлопець. Тільки дуже вже цькував свого Бога отими викликами, а воно ж, певно, і Богові не дуже подобається, коли до нього з постійними претензіями: типу якщо якийсь хлопець щодня водою обливається, так Бог має за тим спостерігати. А Богові, може, набридло на одне й те саме дивитися! Богові, може, теж щодня нове шоу подавай. Ну, не витримав. Взяв і перекрив кисень спортсмену… Буває.

Кейс злякався так по-людськи, так зрозуміло. Як ото людина втрачає голову і обсирається від страху, так і він: у глухому тупику на ДВРЗ біля лісу Консуматенко поклав кейс на пасажирське сидіння поряд з водійським, присвічував собі ліхтариком і довгу годину все натискав і натискав кнопки замка, відшукуючи правильну комбінацію, яка б відкрила кейс, і все марно, та варто було лише занести над кейсом руку з каменюкою, як у кейсі щось клацнуло. Замок смикнувся і відкрився.

Юрко відкинув кришку і очам не повірив: кейс був ущерть заповнений баблом. Банківські упаковки доларів щільно тулилися одна до одної. Скільки ж тут грошей?

— Невже мільйон? — озвучив мрію всіх без винятку людей на планеті. Кинувся рахувати: вісімдесят пачок по десять тисяч баксів у кожній!

Аж розсміявся! Так он як щастя виглядає! Заливає жагу бажань шампанським: бери все, що хочеш.

— Хочу! Тачку круту, шмотки суперові, годинник, каблучку з діамантом! У Париж! Чи до океану! Чи щоби японки мені еротичний масаж робили! Чи замовити вечерю з Бредом Піттом! Чи з Анджеліною Джолі! Чи з Бредом Піттом і Анджеліною Джолі! І дивитися, як вони чубляться! І щоби можна було ставки робити: хто кого! Яхту куплю! Точно! Чи ні? Спершу хату круту! З гаражами! Щоби всі тачки вмістилися. …І жабка теж!

Задумався. Може, не варто коштовні автівки купувати, бо він же весь час має на жабці пересуватися, аби удача при ньому лишалася? Так же дід пророкував? Ейфорія ще не відступила, відганяла слушні запитання. Перебирав пачки доларів, усе усміхався, як той дурник.

— Матір Божа! Такі гроші… Убив би за них! Тобто вже… Тобто — мене ж грохнуть, якщо хтось дізнається, що в мене цей кейс!

Йой… Допетрало дурне! Ліхтарик враз вимкнув! Засовався, у навколишню темряву вдивляється: нікого поблизу нема? Ніхто не спостерігав, як він у салоні «міні-купера» валізу грошей перераховував?! Дістав з-під сидіння гайковий ключ, вислизнув з автівки,