Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

темну воду), а тоді він знову її занурив. Перед обличчям білим поривом піднялися бульбашки. Вона безгучно боролася серед світіння, пострілів і відлунь. З голови не йшов образ замкненої валізи, що гримить по дну річки, гуп-гуп, гуп-гуп, несеться течією, перекочується шкереберть по гладеньких мулкуватих каміннях, а серце Гаррієт обернулося на натиснуту клавішу піаніно, що однією й тією самою глибокою нотою різко й тривожно гупала, а за склепленими повіками, немов черкнута сірка, розгорілося видіння, білий спалах «люциферчика»147, що вистрибує в темряві…

Біль вгризся у скальп Гаррієт, коли — хлюсь — він її висмикнув за корені волосся. Її глушив власний кашель, від гуркоту й відлунь обертом ішла голова; він кричав їй слова, які вона не могла розібрати, а обличчя в нього зробилося кам’янисто-рудим, роздутим від люті й страшнючим на вигляд. Відригуючи, давлячись, Гаррієт била по воді руками й розмахувала ногами, щоб зачепитися бодай за щось, а коли носком ударила по стіні резервуара, то з насолодою вдихнула на повні груди. Полегшення було неземне, невимовне (магічний акорд, гармонія сфер); вона вдихала, вдихала і вдихала, доки він не заверещав і опустив її голову, а вуха забила вода.

 

Денні зціпив зуби й тримався. Грубі пута болю глибоко впилися йому в плечі, а від скреготу й похитування драбини він увесь спітнів. Голова дівчинки в нього в руці легко й хитко плигала, наче надувна кулька, що будь-якої миті може ковзнути з-під руки, а від брикань і колотнечі її тіла його занудило. Хай як він старався втриматися чи вмоститися, все одно не міг зручно стати; звісившись із драбини, без жодної основи, він постійно бовтав у воді ногами в пошуках опертя, якого там не було. Скільки треба часу, щоб утопити людину? Бридка робота, і ще бридкіша, якщо виконуєш її однією рукою.

Дзижчання комара над вухом доводило до сказу. Він сіпав навсібіч головою, намагався забратися від нього, але комаха, падлюка така, ніби відчувала, що руки в нього зайняті.

Усюди комарі: усюди. Нарешті вони відшукали його й зрозуміли, що він не рухається. Жала ненаситно, удоволено занурилися в підборіддя, в шию, тремтячу шкіру на руках.

«Ну давай, давай, просто закінчуй уже з цим», — підганяв він себе. Денні тримав дівчинку правою рукою — сильнішою, — але очі не відривалися від тієї, що стискала драбину. Він її вже майже не відчував і міг зрозуміти, що досі тримається, лише роздивляючись стиснені на перекладині пальці. Крім того, його лякала вода, і Денні боявся знепритомніти, надто задивившись на неї. Потопаючи, дитина може потягнути за собою дорослого чоловіка — тренованого плавця, рятувальника. Він чув такі історії…

Зненацька Денні усвідомив, що вона припинила борсатися. На якусь мить він затих в очікуванні. Голова м’яко піддавалася натиску руки. Денні трохи послабив хватку. Тоді, обернувшись, бо мусив пересвідчитися (хоча й дуже не хотів цього робити), він із полегшенням побачив, як її фігура мляво хлюпається в зеленій воді.

Денні обережно послабив тиск. Вона не рухалася. Задубілі руки закололо, і він гойднувся на драбині, щоб поновити хватку, і водночас збив з обличчя комарів. Він ще трохи на неї подивився: непрямо, краєчком зору, ніби на якусь жертву нещасного випадку на шосе.

Зненацька руки в нього так різко затремтіли, що Денні ледве втримався на драбині. Він витер передпліччям піт з обличчя, виплюнув ковток чогось кислого. Тоді, тремтячи з голови до п’ят, ухопився за наступну перекладину, випрямив обидва лікті й підтягнувся так, що поіржавіле залізо під ним гучно завищало. Хай який він був стомлений, хай як хотів забратися від води, Денні змусив себе обернутися й востаннє довго роздивитися тіло дів­чинки. Тоді штовхнув її ногою й спостерігав, як нерухомо, ніби колода, вона закручується геть у тінь.

 

Гаррієт припинила боятися. Її охопило щось дивне. Кайданки розімкнулися, замки зламалися, тяжіння відкотилося; вона пливла, підносилася все догори, зависла в безвітряній ночі: розкинувши руки, невагомо, ніби астронавтка. У кільватері тремтіла темрява, перехрещені діадеми набухали й розширялися, ніби кола від крапель на воді.

Пишнота й химерність. У вухах гуло; вона майже відчувала сонце, яке щосили палило їй спину, поки вона ширяла над попелистими просторами, широкими пустинями. Я знаю, як це — вмирати. Якщо розплющить очі, то побачить власну тінь (з розведеними руками, ніби різдвяний янгол), що мерехтить блакиттю на дні басейну.

Вода підгорнула нижню частину тіла Гаррієт і заспокійливо колихалася в унісон її диханню. Ніби вода — за межами тіла — дихала замість неї. Самі подихи стали забутою піснею: піснею янголів. Вдих: акорд. Видих: клич, тріумф, втрачені хори раю. Вона довго тримала подих; зможе втримати його ще трохи.

Ще трохи. Ще трохи. Зненацька плече Гаррієт штовхнула чиясь нога, і вона відчула, як обертом відпливає в затінений бік резервуара. М’який водоспад з іскор. Вона далі пливла в холоднечу. Сяй-сяй: падучі зірки, далеке сяйво, у темній атмосфері виблискують міста. Груди розпікав настирний біль, з кожною секундою сильніший, але «ще трохи, — твердила вона собі, — ще трошечки, треба боротися до останн…».

Голова цокнулася об протилежну стінку. Від інерції її гойднуло назад; і в тому ж русі, в тому ж зворотному відпливі, голову обернуло рівно стільки, що Гаррієт потайки зробила дрібнесенький мілісекундний вдих, а тоді знов ляпнулась обличчям униз.

Знову темрява. Темніша темрява, якщо таке можливо, що поглинала з її очей останні проблиски світла. Гаррієт висіла у воді й чекала, а навколо м’яко розпливався її одяг.

Вона опинилася біля стіни з безсонячного боку резервуара. Сподівалася, що тінь і рух води приховали її вдих (зовсім мацюпусінький, він лише торкнувся легенів); він не послабив страшенно­го болю у грудях, але його вистачило, щоб іще трохи протягнути.

Ще трохи. Десь цокав таймер. Бо це ж лише гра, і ще й гра, яка їй добре вдається. «Птахи літають, риби плавають, а я вмію отаке». Іскристе поколювання, ніби крижаним дощем, тарабанило їй по скальпу й ззаду на руках. «Гарячий бетон і запахи хлорину, смугасті пляжні м’ячі й дитячі надувні круги, я стану в чергу по “снікерс” або, може, молочний фруктовий лід…»

Ще трохи. Ще трохи. Вона тонула глибше, далі в безповітряність, легені променіли болем. Вона — маленький білий місяць, що пливе високо над