Читати книгу - "Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі"

стояли навшпиньках, поволі озираючи кожен дюйм кімнати.

Голден знав одну людину, яка так завжди заходила в кімнати —

Боббі. Він раптом пошкодував, що її тут не було. Чоловік

попереду всіх здався напрочуд знайомим.

— Сержант Вербінський, — промовив Бугай до одного з них. —

Оце так несподіванка.

Без панцира Голден його не впізнав. Той скидався на велетня.

— Я почув, що ви збираєтесь у бій, щоб тільки нас усіх звідси

забрати.

— Еге ж, — кивнув Бугай. — Зібрався.

— Звучить благородно, — відповів Вербінський. — Вам бува не

треба четверо морпіхів без корабля і особливої зайнятості?

— Еге ж, — усміхнувся Бугай. — Не відмовився б.

Розділ сорок четвертий. Анна

Вони зазнали невдачі.

Анна спостерігала, як заклопотані жінки й чоловіки

в кабінетах радіостанції вбиралися в броню, заряджали зброю, вішали на пояс гранати, і відчувала лиш сум і розпач.

Колись давно викладач історії в університеті сказав їй таке:

«Люди вдаються до насильства, коли в них вичерпуються

хороші ідеї. Насильство просте, прямолінійне і практично

завжди на столі для розгляду. Не можеш придумати вдалого

контраргументу? Дай по зубах».

У них вичерпалися хороші ідеї. І тому зараз прийняли просте

й прямолінійне рішення, яке й перед тим лежало на столі для

розгляду — розстріляти всіх незгідних. Як же Анна ненавиділа

це.

Із протилежного кінця кімнати Моніка перехопила її погляд

і підняла термос із кавою, запрошуючи до себе. Анна, всміхнувшись, заперечно похитала головою.

— Ти сказилась? — запитала Тіллі. Вона сиділа поруч із нею, на

підлозі попід дальньою стінкою. Намагалася нікому не

попадатися на очі. — У тієї жінки єдина пристойна кава на цілий

корабель! — І помахала Моніці, показуючи на себе.

— Мені треба було більше говорити з Кортесом, — промовила

Анна. — Із капітаном ОПА мені, може, нічого й не світило. Але

до Кортеса можна було достукатися, якби трошки більше часу.

— Серденько, життя скінченне, а Кортес — мудак. Ми би всі

тільки виграли, якби хтось під час всього цього всадив у нього

кулю.

Тіллі з вдячністю посміхнулася Моніці, коли та налила їй

в чашку кави. Моніка поставила на підлогу термос і вмостилася

поруч із ними.

— Агов, ми… — почала була вона, але Анна навіть не помітила.

— Ти ж не серйозно, правда? — з першими нотками

роздратування промовила Анна, звернувшись до Тіллі. — Кортес

не погана людина. Він наляканий, він заплутався, він прийняв

декілька поганих рішень. Але його ввели в оману, він не злий.

— Він не заслужив на твоє співчуття, — промовила Тіллі

й відіпхнула недопиту каву, немовби та була винна в її поганому

настрої.

— А про кого йдеться?.. — знову подала голос Моніка.

— Ні. Заслужив, — відрізала Анна. Вона дивилася на молодих

хлопців і дівчат, які готувалися до війни, готувалися вбивати

й вмирати прямо перед її очима, й від того сильніше гнівалася

на Тіллі, ніж навіть, можливо, на будь-кого іншого. Але її

й справді аж розпирало від люті. — У тому-то й справа! Вони всі

заслуговують на наше співчуття! Якщо Бугай правий й Ешфорд

справді з’їхав з глузду від страху, від приниження, від травми, якої зазнав, побачивши гибель свого екіпажу, то він заслуговує

на наше співчуття. Це жахливі обставини. Кортес заслуговує на

наше розуміння, бо він робить те саме, що й ми. Намагається

знайти правильне рішення в неймовірній ситуації.

— Ох, — зітхнула Моніка. — Кортес, він…

— Це все туфта, Анні. Саме так і відрізняють хороших хлопців

від поганців — за їхніми вчинками у повній сраці.

— Мова не про хороших чи поганих, — відповіла Анна. — Так, ми зараз обрали свою сторону, бо наслідки того, що вони

запланували утворити, мають серйозне значення і для нас. І ми

їх спробуємо зупинити. А от ти їх демонізуєш, перетворюєш їх

на ворога. І коли ми їх переможемо, коли вони вже не зможуть

нам шкодити, вони все одно залишатимуться демонами. Все

одно лишатимуться нашим ворогом.

— Повір мені, — проказала Тіллі, — коли я виберуся звідси, то

найбільшим завданням у житті для мене буде спалити Кортеса

вщент.

— Чому?

— Що значить