Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Дід і його дружина Оленка, сива маленька жіночка, а також Олег — менший син, разом з дружиною Ксенією і двома дорослими доньками: Ерікою 20 років і Міланою 18 років, радісно зустріли Артура з нареченою і її братом, відчинивши масивні дерев'яні різьблені ворота великої садиби. В глибині стояв великий двоповерховий кам’яний будинок, оточений різними хвойними насадженнями. Ксенія — ландшафтний дизайнер. Це подвір’я — її візитівка.

— Ну, здрастуй, малий, — сказав дід, обіймаючи онука, що був трохи вищий за нього.

Побачивши Петра, Злата була вражена неймовірною схожістю з ним Артура. Та сама статура, риси обличчя, жести, навіть голос. От тільки очі світло-сірі, а не карі, як в його молодшої копії. Петро мав досить гарний вигляд, як на свій немалий вік, далеко за 70, хоча виглядав максимум на 55. Високий, підтягнутий. Дуже добре зберігся. Злата навіть уявила, що він — це Артур в старості.

— Діду, радий тебе бачити.

— І я тебе, хлопче, — Петро перевів погляд на принишклу Злату, — і тебе я радий бачити, дитинко.

— Здрастуйте, — тихо вимовила Злата і підняла на чоловіка наполоханий погляд.

— Ух ти, які сині… — недовірливо поглянув на дівчину Петро, а потім повів погляд на Андрія. Такі ж очі. — Брат?

— Андрій, — кивнув хлопець.

— Радий знайомству, — Петро потис руку хлопцю. — Міцна рука. Це добре.

Коли всі познайомилися — сіли вечеряти за великий стіл, заставлений різними наїдками, у великій просторій дерев’яній альтанці, де вздовж однієї стіни був мурований мангал, помпейська піч і коптильня.

— Собак ми причинили на тій ділянці, де майстерня, тому, Злато, як почуєш їх — не лякайся, сюди вони не можуть потрапити. Вночі відпустимо, щоб побігали, а вранці у вольєр посадимо. Зробимо все, щоб ти з ними не зустрічалася.

— Дякую, — вона кивнула. Було незручно, що через неї люди мають клопіт, але й зустрітися з собаками бажання вона не мала.

Все життя Петро пропрацював лісником. Знав місцеві ліси дуже добре, як свої власні, тому обіцяв завтра влаштувати їм прогулянку по грибним місцям.

Було в нього й захоплення — різьба по дереву, а менший син, Олег, займався столяркою, і під це діло була збудована досить велика й простора майстерня. Для майстерні була викуплена сусідня ділянка і збудована вона була капітально. Артур часто дарував діду й дядьку верстати чи інструменти і, як Злата потім дізналася, сам теж іноді долучався до столярки. Ліжко, на якому вони сплять, робилося за його кресленнями і за його участі. Це було дуже несподівано почути, бо Артур ніколи нічого про це не розповідав. “Вона його вражає.” Він — вражав її не менше…

Говорили переважно про молодих, про їхні плани, а саме: одруження і поїздка за кордон. Згадували свої весілля, різні смішні випадки. Петро підтримав їхній намір, Олег теж. Він, як і Олексій, зовні були дуже схожі на свою матір, котра мовчала і, сидячи поруч з чоловіком, щось тихенько підказувала чи нагадувала Петру.

Злата фізично відчувала тепло від присутніх родичів Артура. Дід Петро був дуже незвичайним і справа не лише у зовнішності. Було в ньому щось таке, що викликало захоплення з перших митей спілкування, примушуючи слухачів у прямому сенсі зазирати йому до рота. Артур теж так вмів, але майже не користувався цим своїм даром.

Андрій про щось говорив з дівчатами. Хоч і був меншим за них, вони знайшли якісь спільні теми для спілкування, і у їхньому куточку чулися приглушені смішки і стишені розмови.

Артур згадав про заперечення Розарії Павлівни щодо їхнього одруження, пов’язані зі смертю сестри Злати.

— Ми одружилися через півроку після смерті твоєї тітки, так, Оленко? — звернувся Петро до дружини.

— Так, майже півроку. Вона під Великдень померла від сухот, а ми у вересні побралися.

— Одруження у вересні — схоже, наша сімейна традиція, — засміявся Олег.

— Так, — Петро кивнув. — Оленко, думаю, ще й наші рушники треба буде Артуру зі Златою дати. Якісь вони дуже вдалі у твоєї мами вийшли. Всі, хто брав на них шлюб, живуть довго і щасливо.

— Обов’язково. Я вже все приготувала, — закивала жіночка.

Злата поглянула на Артура, він усміхнувся їй у відповідь і взяв за руку.

— До речі, молодята, вам випадає дуже важлива місія, — сказав згодом Петро з усмішкою й поглянув на онука, а потім зупинив свій погляд на дівчині.

— Місія? — здивовано перепитала Злата, почуваючись під його пильним поглядом, як під мікроскопом.

— Діду, будь ласка… — протягнув Артур закотивши очі, знаючи про що піде мова.

— Що “будь ласка”? У мене два сина, п’ять онучок і лише один онук! Один єдиний Павленко! Ви там собі як хочете, а правнука мені за рік обов’язково зробіть, — закивав Петро.

Злата почервоніла, почувши ці слова, і збентежено поглянула на Артура.

— До Нового року в Злати розписане лікування, тому, вибач, діду, за рік — ніяк.

— Ну, розписане… А там, як вийде, — засміявся Петро.

— Ні, не вийде, — Артур своїм тоном дав чітко зрозуміти, що таки не вийде. Дід поглянув на серйозне обличчя онука і нічого не відповів.