Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

права, а, безумовно, його джерелом»[464]. У широкому філософсько-соціологічному аспекті це твердження є безумовно правильним. Але, якщо йдеться про правозастосовний аспект проблеми, то природні права людини відповідно до сьогоднішніх конституційно-правових реалій в Україні мають пройти процедуру визнання державою, несуттєво — через судову практику чи через акт прийняття конституції, яка буде визнавати принцип верховенства права. В Україні такий акт відбувся. Україна своєю Конституцією (частиною першою ст. 8) принцип верховенства права визнала. І тільки внаслідок закріплення в Конституції принципу верховенства права з'являється можливість послідовного захисту судами природних прав людини та застосування при здійсненні правосуддя тих засад, що входять до змісту цього принципу, як нормативних положень вищої юридичної сили. Унаслідок цього категоричне твердження про те, що будь-який акт позитивного права, в тому числі і Конституція, не є джерелом прав і свобод людини, оскільки якраз навпаки, природні права, і свободи людини, визначають природу української конституції і сутність українського конституційного права[465], втрачає свою конструктивність, бо природні права і свободи в Україні набули формально-юридичного значення через Конституцію, яка як нормативно-правовий акт у правозастосовному аспекті і стала джерелом прав і свобод людини.

Подібно до цього висловлювався колишній голова Федерального конституційного суду, а пізніше — президент Федеративної Республіки Німеччини Р. Герцог: «Поняття прав людини несе навантаження й у сенсі їх походження та захищеності. Позитивізм вважає, що права діють відповідно до того та в тому обсязі, в якому вони гарантуються державно-правовими нормами (нормативістська теорія Кельзена). Від цих прав відрізняються ті, джерелом яких є християнські цінності, які не потребують державного визнання, а діють як надпозитивні права. Але такий підхід не має особливого практичного значення у ФРН, оскільки Основний закон і без цього містить широкий перелік прав, і не було особливої необхідності проголошувати або вдаватися до поняття надпозитивних прав, хоч на початку своєї діяльності ФКС користувався таким поняттям. Основний закон виключає конфлікт чинної Конституції й надпозитивних прав. Додержавні права — це ті самі права людини, санкціоновані державою»[466].

З огляду на викладене викликає заперечення наступне твердження С. В. Шевчука: «... Українське конституційне право не може бути виключно позитивним правом та ґрунтуватися на доктрині правового позитивізму, оскільки при визначенні змісту конституційного права потрібно зважати на цілі конституційно-правового регулювання у суспільстві, головною серед яких є утвердження і забезпечення державою прав і свобод людини»[467]. Орієнтація конституційного права України на утвердження і забезпечення державою прав і свобод досягається через положення Конституції України (ст. 3, 8, 21, 22 тощо), які не можуть бути виключені із системи законодавства як і вся Конституція України.

В умовах нормативного закріплення в позитивному праві принципу верховенства права, а також цілої низки інших засадничих положень, що охоплюються змістом цього принципу, розвивають його чи є співзвучні йому, акцент у розвитку правової системи України зміщується від проблеми повороту від позитивістської до природньо-правової доктрини до проблеми виявлення змісту, тлумачення і застосування принципу верховенства права та зазначених засадничих положень. При цьому слід враховувати, що і принцип верховенства права і ці засадничі положення до свого змісту включають не тільки елементи, що мають бути однозначно віднесені до нормативного регулятора, а й елементи, що мають бути віднесені до категорії декларації, заяви конституцієдавця про свої політичні, соціальні, економічні, культурні та інші наміри. Це передумовлює необхідність здійснення не тільки статичного, а й динамічного тлумачення принципу верховенства права та зазначених засадничих положень.

Виникає також питання про те, яке місце у системі вітчизняного права займає принцип верховенства права. Прагнення вивести принцип верховенства права за межі самої проблеми ієрархії джерел права, якими, зокрема керуються державні органи в своїй діяльності, в тому числі суди при здійсненні правосуддя, можна зрозуміти, якщо про верховенство права вести мову в межах філософської та соціологічної проблематики. Але ж для суддів, фахівців-юристів, що працюють у сфері правозастосування, необхідне чітке уявлення про місце принципу верховенства права в ієрархії джерел права, які вони застосовують при здійсненні правосуддя та при інших формах участі в правозастосуванні.

Положення, що формулюються в Конституції України, мають однакову юридичну силу. Колізії між цими положеннями, за їх наявності, мають вирішуватись з урахуванням загальновизнаного і такого, що випливає із логіки законодавства, правила про переважне застосування спеціальних правових норм перед загальними. Принципи чи основні засади (серед них — і принцип верховенства права) — це завжди загальні положення, що формулюють загальні правові норми. Тому ці норми при правозастосуванні не можуть конкурувати з конкретними нормами тієї ж юридичної сили (того ж рівня в ієрархії нормативно-правових актів). Але ж закріплений у частині першій ст. 8 Конституції принцип верховенства права має ту особливість, що він, залишаючись за формою і змістом принципом, сам визначає своє місце в системі права: вимагає підпорядкування йому не тільки інших конституційних принципів, а й інших принципів права і навіть конкретних правових норм, в тому числі і сформульованих в Конституції. Отже, принцип верховенства права має найвищу юридичну силу.

6. Частина перша ст. 8 Конституції закріплює принцип верховенства права як такий, що визнається і діє в Україні. Природно, виникає питання про зміст цього конституційного положення. Але будь-якої відповіді на це запитання Конституція прямо не дає, хоч у ній і формулюється низка положень, які можна визнати такими, що у відповідній частині розкривають зміст принципу верховенства права.

Зміст будь-якого поняття, що вживається в акті законодавства, але не розкривається у цьому акті, в одній із попередніх глав цього видання автори рекомендували тлумачити з урахуванням того, як дане поняття визначається чи хоч би розуміється в законодавчих актах. Але в законодавчих актах переважно дається лише посилання на принцип верховенства права, із яких (посилань) стає ясним, що і в законодавстві досить визначеного розуміння поняття верховенства права не існує. Спроби розкрити зміст цього поняття є окремими і фрагментарними.

Так, у ст. 4 Закону «Про прокуратуру» йдеться