Читати книгу - "Лікар та душа. Основи логотерапії"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Характеризуючи соціальну долю, необхідно вказати на безглузду помилку, якої в психотерапії найчастіше припускається індивідуальна психологія. Маємо на увазі думку, що гідна поведінка людини, врешті-решт, це лише соціально правильна поведінка. Аргумент про те, що ціннісним є тільки те, що є корисним для спільноти, спростовує етика. Це призвело б до нівелювання цінностей людського буття. Можна легко довести, що в царині цінностей є цілі сфери, які є приватним заповідником особистості. Це цінності, які можуть або й повинні бути втілені окремо й незалежно від спільноти. Усе те, що ми називаємо цінностями досвіду, належить до цієї категорії. Багата палітра цінностей, яку мистецтво чи природа пропонують людині навіть у стані її цілковитої самотності, має лише особистий характер. Ці цінності надають сенсу життю незалежно від того, чи має суспільство від них користь. Стверджуючи це, ми добре розуміємо, що, з іншого боку, є ще цінності досвіду, які за своїм характером пов’язані із суспільством. Вони можуть спиратися на більше коло осіб (дружба, солідарність і т. д.) чи на спільність двох (сексуальні стосунки).
Ми розглянули соціальний чинник життя людини як можливу мету її життя. Тепер звернемо увагу на соціальність у долі як більш-менш незмінний елемент, якому протистоїть воля людини. Спершу схарактеризуємо третю сферу протистояння людської волі й долі — сфери соціуму, потім — питання впливу на життя людини її професії, обговоривши «активну» форму врегулювання викликів соціального середовища. Передусім проаналізуємо роль соціального оточення як чинника, що може спричинити психічні розлади.
Недавнє минуле дало чимало відомостей щодо психології страждань, зумовлених соціальними обставинами. Перша світова війна доповнила наші знання про психологію ув’язнення: спостереження та досвід військовополонених дали змогу психологам створити клінічну картину «хвороби колючого дроту»27. Після Другої світової війни до нас стали звертатися люди з типовими неврозами, спричиненими «війною нервів». Насильницьке колективне життя в концентраційних таборах сформувало новий погляд на психопатологію мас.
(б) Про психологію концентраційних таборів
У концентраційних таборах людська екзистенція зазнала потужної деформації, що неодмінно позначилася на психіці тих, хто там перебував. Водночас зовнішній спостерігач життя в концентраційному таборі навряд чи міг би зрозуміти тих, хто був усередині. Ми не маємо адекватного опису того, що там відбувалось, тому слід припускати можливість значних спотворень у розповідях кожного свідка. Послуговуючись паралеллю з теорією відносності, можна сказати, що стандарт, відповідно до якого вимірюють деформації життя, сам був здеформований.
Попри ці застереження, фахівці з психопатології та психотерапії використали наявний матеріал власних і чужих спостережень для формулювання теорій. Загалом ми вважаємо ці теорії правильними, оскільки вони характеризуються певною послідовністю.
Життя колишніх ув’язнених у концентраційному таборі можна розділити на три етапи: 1) потрапляння до табору; 2) справжнє табірне життя; 3) життя після виходу з табору. Для першого етапу характерний так званий ввідний шок. Ця форма реакції на незвичне та незвичайне середовище не нова для психолога. Новий в’язень прокреслює лінію через усе своє попереднє життя. Усі його речі забрано. Нічого, крім, можливо, окулярів, які зазвичай залишали, більш не пов’язуватиме його з попереднім життям. Він відчуває сильне обурення. Зіткнувшись із постійною загрозою смерті, деякі в’язні вирішують «кинутися на дріт» (колючий дріт довкола табору під високою електричною напругою) або скоїти самогубство в якійсь інший спосіб.
Через кілька днів чи тижнів цей етап зазвичай змінюється другою фазою — глибокою апатією, що є своєрідним механізмом самозахисту психіки в’язнів. Усе, що раніше збуджувало або бентежило їх, викликало обурення або заганяло в розпач, усе, за чим вони були змушені спостерігати, тепер наче відбивається від «надягненої броні». Відбулося психічне пристосування до незнаного раніше середовища. Події, які тут відбуваються, досягають свідомості в’язнів тільки в розмитій формі. Емоційне життя налаштовується на нижчий рівень. Свідки-психоаналітики трактували цей процес як регрес до примітивності. Інтереси в’язнів обмежуються найактуальнішими, найбільш нагальними потребами. Їхнє мислення, схоже, сконцентровано на одній точці — вижити сьогодні. Увечері після дня в «робочих дружинах», коли замерзлі, голодні та виснажені в’язні йшли до табору засніженими полями під пильним наглядом охорони, можна було почути стримане зітхання: «Ну ось, іще один день пройдено».
Усе, що виходить за межі найнагальніших питань виживання, збереження власного чи життя інших, слід уважати розкішшю. Усе девальвується. Цю тенденцію девальвації можна передати найпоширенішими в житті табору словами: «Це все нічого не варте». Усі інші проблеми слід відкласти до завершення життя в таборі, крім, звичайно, політичних і, особливо, релігійних.
Примітивність внутрішнього життя в концентраційному таборі характерно виражається в типових мріях ув’язнених. Зазвичай вони мріяли про хліб, торт, сигарети і теплу ванну. Постійно звучали розмови про їжу. Коли в’язні в «робочих дружинах» стояли поруч і поблизу не було охоронця, вони обмінювалися кулінарними рецептами, яскраво описуючи улюблені страви, які вони подаватимуть одне одному на спільну вечерю після звільнення. Багато з них із нетерпінням очікували того дня, коли голодування нарешті завершиться, адже вони, крім їжі, більше ні про що не думали.
Якщо наслідком табірного життя було недоїдання, зосередження всіх думок та бажань довкола їжі, то, ймовірно, недоїдання — головна причина байдужості в’язнів до сексуальної тематики. У їхніх розмовах не було згадок про секс, а сексуальний інстинкт навіть не проявлявся в їхніх мріях.
Е. Утіц пояснював зміни, які він помітив серед табірних в’язнів, як перехід від «циклотимічного» до «шизотичного» типу характеру. Його вразило те, що більшість ув’язнених у таборі виявляла дратівливість і апатію, що, згідно з визначенням Кречмера, цілком відповідало характеру шизотичного темпераменту.
На нашу думку, цю позірну «шизоїдалізацію» можна пояснити простіше. Більшість в’язнів потерпала від нестачі як їжі, так і сну (через засилля паразитів, що було спричинено занадто великою кількістю людей у такому малому приміщенні). Унаслідок недоїдання в’язні ставали апатичними, а хронічне безсоння зробило їх дратівливими. Крім цих факторів, був іще один — відсутність кофеїну і нікотину, тих токсинів цивілізації, які в нормальному житті пом’якшуювали як апатію, так і дратівливість, оскільки керівництво табору їх заборонило.
Ці фактори можуть пояснити фізіологічну причину так званих характерологічних змін. Слід додати ще психічний фактор. Більшість в’язнів табору знемагала від того, що не мала змоги себе реалізувати. Ці люди колись були «кимось», а тепер стали «ніким». Проте була й меншість, яка трималась окремо від решти, тобто капо (наглядачі за робітничими загонами), ментальність яких поступово ставала мегаломанією в мініатюрі. Ця група складалася з осіб, вибраних із-поміж загалу через їхні «негативні» риси характеру. Вони мали владу, непропорційну до власного відчуття відповідальності. Під час кожної зустрічі принижених в’язнів із цією привілейованою меншістю — а життя в таборі було переповнене такими зустрічами — дратівливість табірної більшості ще більше посилювалася.
Отже, чи всі ці відомості не вказують на те, що тип характеру визначається середовищем? Хіба це не доводить, що людина не може втекти від долі свого соціального оточення? На нашу думку, ні. Але яка ж тоді роль внутрішньої волі
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лікар та душа. Основи логотерапії», після закриття браузера.