Читати книгу - "Лікар та душа. Основи логотерапії"

людини? Чи людина духовно відповідає за те, що відбувається з її психікою, за те, на що «перетворив» її концентраційний табір? Відповімо: так. Бо навіть у цьому замкненому середовищі, незважаючи на всі накладені соціумом обмеження особистої свободи, остаточна воля все одно підвладна людині, і навіть у цьому місці можна формувати свою екзистенцію. Багато прикладів, часто героїчних, підтверджують, що навіть тут люди можуть «чинити інакше», що вони не зобов’язані підкорятися позірно всесильним законам деформації психіки в концтаборах. Насправді різні докази засвідчують, що особи, які погодилися з табірним способом життя, які піддалися відповідному соціальному оточенню, ще заздалегідь зазнали поразки в духовній боротьбі. Їх не було позбавлено свободи особистого ставлення до кожної конкретної ситуації, вони самі від неї відмовилися28. Альтернатива справді була. Напевно, у кожному концентраційному таборі були люди, здатні подолати свою апатію і втамувати дратівливість. Це ті, хто був прикладом самопожертви. Вони не просили нічого для себе, натомість обходили табірні бараки, пропонуючи голодним останню шкоринку хліба, підтримуючи їх доброзичливим словом.

Уся симптоматологія концентраційного табору постає в новому світлі. Раніше причини зміни поведінки ув’язнених убачали в психіці, фізичному оточенні чи табірному насильстві. Тепер доходимо розуміння, що табірні симптоми можуть бути зумовлені духом. Психопатологію концтаборів можемо описати так само, як у наступному розділі буде описано невротичні симптоми загалом: це не лише наслідок якогось соматичного чинника чи прояв якогось психічного, але й також певний спосіб життя. І цей останній елемент у характеристиці невротичних симптомів найважливіший. Зміни в поведінці в’язнів концтаборів є наслідками як фізіологічних (голод, брак сну тощо), так і психологічних процесів (почуття неповноцінності та ін.). Але по суті вони є наслідками духовного стану. Адже людина завжди має свободу вирішувати: чи піддатися чи протистояти впливу обставин свого життя. Ті, на кому середовище концтаборів залишило психічні рубці, ще можуть подолати ці негативні впливи. Але якими були причини, що змусили цих людей занепасти духом і не боротися з фізичним та психічним впливом середовища? Можемо відповісти так: вони не боролися тому, що втратили духовну підтримку. Проте ця відповідь вимагає дальшої аргументації.

Утіц охарактеризував життя табірних в’язнів як «тимчасове існування». На нашу думку, цю характеристику слід розширити, адже існування в таборі було не просто тимчасовим, а тимчасовим безстроково. Перед тим як майбутніх в’язнів відправляли до табору, їхній настрій часто був таким, начебто вони опинилися перед Потойбіччям, звідки ще ніхто не повернувся. Люди знали, що ці табори були місцем, звідки ще ніхто не вийшов, також не було жодної інформації про те, що там насправді відбувається. Тільки-но в’язень потрапляв у табір, він дещо заспокоювався. Однак він не знав, що чекає на нього далі, і з такою невизначеністю доводилося стикатися постійно. Ніхто з ув’язнених не знав, як довго йому доведеться залишатися в таборі. Чутки, які щоденно і щогодинно ширилися серед цих збитих у стадо людей, часто передвіщували близький «кінець». Невизначеність часу завершення ув’язнення викликала в усіх відчуття довічного позбавлення волі. Унаслідок цього всі почувалися відчуженими від зовнішнього світу. Через колючий дріт люди і речі, що були поза табором, виглядали так, ніби вони були не з тієї планети, що й в’язні. З’являлося відчуття цілковитої втрати контакту із зовнішнім світом. Світ нев’язнів видавався їм, як світ майбутнього — нереальний, недоступний, недосяжний та примарний.

Монотонний характер життя в концтаборі спричинює відчуття безвиході. Один в’язень, маршируючи в довгій колоні до нового табору, зауважив, що почувався наче в похоронній процесії за власним мертвим тілом. Його відчуття втрати майбутнього було настільки сильним, що він уявляв себе вже в минулому, а його життя видавалося не ліпшим, ніж у небіжчика. Життя таких «живих» трупів жевріло здебільшого завдяки спогадам. Їхні думки постійно поверталися до попереднього життя, а найбуденніше перетворювалося на чудові і навіть міфічні події.

Але людина не може існувати без опори в майбутньому. У нормальних умовах усе сьогодення групується довкола майбутнього, притягується до нього, як металева стружка — до полюсів магніту. Через брак цього внутрішнього часу плин життя втрачає структуру. Коли втрачаємо «своє майбутнє», то дрейфуємо в напрямку теперішнього, вегетативного існування, чогось подібного до того, що Томас Манн описав у «Зачарованій горі»: життя невиліковно хворих, котрі також не знають, коли їх звільнять. В’язень також може бути знесилений відчуттям порожнечі й безглуздістю свого існування. Такі відчуття характерні і для безробітних, що, як це довели дослідження життя безробітних шахтарів, теж знемагають від дезінтеграції структури сприйняття часу.

Латинське слово finis означає як «кінець», так і «мету». У ту мить, коли людина вже не може передбачити кінець тимчасового етапу свого життя, вона не може поставити перед собою наступних цілей, не може визначити для себе якесь завдання. Відповідно життя втрачає для неї сенс. І навпаки, передбачування «кінця» і окреслення мети в майбутньому є саме тією духовною підтримкою, якої табірний ув’язнений так сильно потребує. Лише така підтримка може утримати його від підпорядкування соціальному оточенню, силам, що здатні спотворити характер чи сформувати нові типи поведінки. Лише вона може врятувати його від цілковитого розчарування. Наприклад, один із ув’язнених інстинктивно вибрав хороший спосіб перебути всі найгірші хвилини життя в таборі, щоразу уявляючи, як він стоятиме на сцені перед великою аудиторією та виголошуватиме лекцію про те, що він зараз відчуває. За допомогою цього трюку йому вдалося відчувати все те, що з ним відбувалося quadam sub specie aeternitatis — «наче з перспективи вічності», — і так це пережити.

Психічного занепаду, що настає внаслідок духовної порожнечі і призводить до цілковитої апатії, побоювалися всі в’язні концентраційного табору. Цей стан іноді розвивається надзвичайно швидко, отож протягом лише кількох днів могло дійти до катастрофи. Настає день, коли в’язень просто лягає на свої нари і відмовляється вставати на переклик, виходити на примусові роботи, не реагує на потребу харчуватися і навіть не відвідує туалет. Як тільки хтось потрапляв у цей стан, то ні докори, ні погрози не могли його звідти вивести. Ніщо більше таку людину вже не лякало, бо покарання вона сприймала з байдужістю. Здавалося, що вона його вже не відчуває. Пасивно лежачи на своєму лежакові, іноді у власних екскрементах, вона піддає загрозі своє життя не тільки через дисциплінарний непослух, але й у біологічному сенсі. Багато випадків підтверджує, що досвід «безкінечності» неминуче доводив до фатального кінця.

Якось один в’язень розповів своїм друзям, що він бачив дивний сон. Йому снився голос, який дозволив запитати про все, що той лише забажає, оскільки він може передбачити майбутнє. В’язень відповів: «Я б хотів дізнатися, коли для мене закінчиться Друга світова війна». Після цього голос зі сну повідомив: «30 березня 1945-го року». Сон наснився на початку березня, і в’язень був сповнений надії та перебував у доброму настрої. Але з наближенням 30 березня він дедалі менше вірив, що «голос» сказав правду. В останні дні перед напророченим звільненням цей чоловік іще більше зневірився. 29 березня його доставлено до лікарні з високою температурою і сильним маренням. І ось 30 березня, у день, коли для нього мала завершитися Друга світова війна, він знепритомнів. Не дочекавшись наступного дня, він помер від тифу. Ми згадували про надзвичайну залежність імунітету людського організму від емоційних станів. Жага до