Читати книгу - "Шепіт у пітьмі: Наслідки, Дроянда"

Вона не спала. Її очі були заплющені, тіло спокійно лежало на ліжку, але розум — мандрував десь далеко. Світ навколо затьмарився, став холодним, як осінній туман. І тоді — вона почула.

— Алісо… — голос був тихий, жіночий, схожий на її мамин, але старіший, глибший. — Прийшла пора знати правду.

Перед нею розкрився дивний зал — колони, обвиті символами, що змінювалися при погляді. Серед зали — стіл, на ньому лежала старовинна книга з гербом Ордена.

Аліса торкнулася обкладинки, і зал здригнувся. Перед нею з'явилася постать — не Тінь, а щось інше. Жінка з очима, в яких жевріла вічність. Волосся темне, а з голосу лунала біль і міць.

— Ти — спадкоємиця не лише Світла, Алісо. Твоя кров несе в собі щось, чого не знав навіть твій батько.

— Що ти таке? — прошепотіла Аліса.

— Я — Перша. Мати Соні. Я — початок.

З неба опустився світловий спалах, і Аліса побачила сцену з минулого: її мама, юна, на колінах, тримає щось у долонях — крихітне чорне полум’я. І голос у її голові каже:

— Якщо твоя донька колись побачить це… значить, Тінь прокинулася знову.

— Вони хотіли вберегти тебе, — сказала Жінка-Тінь. — Але правда завжди знаходить шлях.

Аліса здригнулася. Істина обпікала її душу.

Її мати була обраною для того, щоб тримати печать над Тінню. Але не змогла. І тепер — Аліса мала завершити це.

Раптом хтось узяв її за руку — Назар.

— Алісо! — він схопив її в реальності. — Ти вся в поту. Тобі снився жах?

Вона глянула на нього, розгублена і сильна водночас.

— Це був не жах… Це було попередження.

— Я бачила її, Назаре… — голос Аліси був ніби не її. — Вона… вона була мамою моєї мами. Вона знала все. Вона залишила щось.

Назар мовчав, тримаючи її долоню, поки вона повільно поверталася до реальності. В її очах ще горіло відображення вогню з видіння.

— Вона говорила про книгу. Стару книгу. Я знаю, вона існує.

— Ту, яку згадували твої батьки? Ту, яку ніхто не зміг знайти?

Аліса повільно кивнула. Вона раптом згадала, що в дитинстві Соня одного разу сказала:

"Є знання, які заховані у темряві. Але коли настане твій час — вони самі тебе знайдуть".

— Вона десь тут, Назаре. Я відчуваю. Вона мене кличе.

Назар стис її руку міцніше.

— Якщо підеш — я піду з тобою. Тільки скажи.

Аліса звела очі на нього. І вперше за довгий час, попри страх, у її погляді з’явилося тепло.

— Ти мені віриш?

— Я відчув, що щось насувається ще до твого сну. Ти — не просто дівчина. І це не просто історія. Ми всередині неї.

Вони разом встали з ліжка. Ніч за вікном була темна, але вже не здавалася мовчазною — вона шепотіла, чекала.

— Скажи мені, Назаре, — прошепотіла Аліса. — Якщо правда про моє походження страшніша, ніж я думаю… Ти залишишся?

— Ніколи, — відповів він. — Ми знайдемо цю істину разом. Навіть якщо вона змінить усе.

І в ту мить за вікном щось блиснуло — знак, немов хтось увімкнув ліхтар у пітьмі.

І вони зрозуміли: шлях розпочався.