Читати книгу - "100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки"

Однак такі засоби святкування воскресаючого життя трактувалися яко гріховні. Отак свято Купала — найбільше святкування любові — було перетворено на день усікновення голови Івана Хрестителя, тобто свята геть чужого любові. Та й сама кількість свят скоротилося десь до ста тридцяти чотирьох.

Потім припинилося усе заразом — навіть недобитки-залишки. Радянська влада, яка досягла вершини поневолення своїх підданців, здавалося, навіки відучила людей радіти. Й лишила тільки кілька свят, їх можна перерахувати на пальцях однієї руки.

Тому вона й недовго проіснувала.

Нині, із новою нашою юною незалежністю, потроху відроджуються етносвята, етномузика, етноспіви; ця сила стає знову популярною серед молоді, саме вона перемагає на світових конкурсах, наприклад, на Євробаченні — отже потроху відроджується велика пісенно-ігрова наука любові, ліпша за всі посібники та методичні довідники.

Вишуканішими стають й словесні вияви любові, бо внески деяких народів у цій царині просто лякають.

«Мейк лав», — кажуть англомовні народи, і це їх не віднаджує.

«Заніматься любовью», — вторять москвомовні — і це вершина канцеляриту.

До слова, коли українці калькують цей вираз, нездарно перекладаючи: «займатися коханням», то тут постає на диво подвійне значення слова — у нас «займатися», це ще означає «запалюватися», «пройматися вогнем», отож навіть у такому випадкові виходить некепсько.

Так чи так, а в нас є розкішне дієслово «кохатися», і ніяких тобі «занятій», неначе з тієї фізкультури чи тригонометрії.

Це дієслово діяло, коли згаданих вище наук тут і в проекті не було. Працювали інші «формули»:

Тихо, тихо Дунай воду несе,

А ще тихше дівка косу чеше.

Отак звучить найдавніша наша письмово зафіксована пісня.

Це чужоземець-чех записав її, вражений любовною красою. Бо наші, місцеві, лінькувалися записувати, коли тут часу не вистачало, аби просто переспівати усі наші любовні здобутки.

Ця річка, Дунай, від тих часів, коли ми ще на ньому жили, виступає в ролі коханця, а дівоча розплетена коса є символом любовного поєднання з ним, себто до любові йшло все в нас — навіть навколишні гідроніми.

Найдавніший зафіксований письмово на Землі Бог — це тутешній Енліль, перший на Землі возкрешуваний Бог (теперішній Лель); наші почуття не щадили навіть небеса — Зоря (теперішня Венера) є символом Батьківщини, а втім, і символом любові також.

Можливо, для інших народів Батьківщина, державотворення і любов — різні речі, ба протилежні, але лише не в нас:

Хлопчино, дівчина не буде любити тебе,

Якщо ти не любиш Вкраїни.

Отак трактував ситуацію найбільший наш любовний лірик.

І молодь щосили виконувала заповіт Поета, люблячи і те, й інше, незважаючи навіть на те, що авторові за ці рядки більшовизм пришивав буржуазний націоналізм.

Інші окупанти, фашисти, запроваджували в нас антилюбовні заходи у вигляді радіоактивних прихованих випромінювачів, які розташовували в конторах. Скажімо, ти приходиш туди, і доки заповнюєш якусь анкету, твій сім’яний фонд опромінюється ізотопами, і, зрештою, стає ні на що не здатний, окрім заповнення бюрократичних циркулярів.

У такий спосіб Третій рейх розширював собі життєвий простір.

Згодом так само наука знищувала комах-шкідників, діючи вибірково на самців.

Усе це разом узяте було перевершене чорнобильським вибухом, чиї ізотопи рознеслися по всій нашій ненці з метою позбавлення її дітородної функції.

За всіма науковими розрахунками, після катастрофи тут не мусило народитися жодної дитинки. (Та й до Чорнобиля ми тримали світову пальму першості за загазованістю і вживанням пестицидів, не згадуючи вже про всі інші різновиди убивчої хімії, і теж дивували науку своєю живучістю.)

Що ми могли протиставити такому бузувірству? Якщо тодішня пропаганда твердила, що опромінення навіть корисне для українців.

Ми ж протиставляли лихові лише нашу впертість і наполегливість у любовних змаганнях — і виграли битву за наступні покоління. Бо в нас уже була новітня пісенно-естрадна інструкція, проста й зрозуміла:

Якщо любиш — кохай!

І не поступалися своїм життєвим і територіальним простором іншим народам, які, може, й були гіднішими посідати наші чорноземи, що історично несправедливо дісталися, як дехто з них вважає, якійсь невартісній, непрактичній нації. Котра прагне лише співати й кохатися, а все інше її мало цікавить.

За що українців і не люблять.

За їхню замилуваність одне в одного, в навколишній світ, ба й за самозакоханість. Садибу українців одразу впізнаєш по інших краях — там обов’язково ростуть мальви й інші яскраві квіти, бо ми залюблені в красу й хочемо, аби її було навколо найбільше, бо вона збуджує кохання.

Тому нас часто прозивають неробами (звісно, чим квіти садити, то ліпше би брукву), ледацюгами (замість пісень співати, то краще б ту брукву сапали), флегмами (чим на зорі дивитися, хай би ту брукву пильно стерегли вночі од сусідів), непрактичними (чим розмальовувати хату, ліпше би повчали сусідів, як жити), сентиментальними (чим кохатися, краще би «занімалісь любов’ю») — тобто безліч у нас є недоліків, зумовлених саме самозаглибленістю у високі почуття.

За що нас і зневажають, ще й прозивають хохлами.

До слова, видатний поліглот і перекладач Микола Лукаш якось дослідив це нехороше слово й дійшов висновку, що в індоєвропейських та азійських мовах хохол означає: всеверховний, син неба.

Однак ми, навіть після усього висловленого, скажемо так:

не хохли ми,

а:

кохли!

Оксана ЗАБУЖКО

WНАТ МАКЕS YOU SMILE WНЕN YOU АRЕ ТІRЕD[12]

На літаку, на пароплаві, на пляжі, в холі готелю — скрізь, де відбуваються мимобіжні необов’язкові знайомства, завжди знайдеться людина, яка, почувши, що ви письменник (райтер, шріфтштеллерін, екрівен…), зразу-таки наступною реплікою діловито поцікавиться:

— І про що ж ви пишете?..

(Означте, себто, характер товару, яким торгуєте…)

— Про любов і смерть, — віджартовуюсь я в таких випадках: про що ж, мовляв, іще варто писати?

— А-а, — падає зазвичай позбавлена ентузіазму відповідь (товар не цікавить!). Найкмітливіші ж посміхаються, горді зі своєї здогадливості:

— А, фікшин!..

Фікшин, фікшин, авжеж… Де ж іще залишилася в нашому світі ніша на те, про що єдино тільки й варто писати — і без чого жити не те що не варто, а неможливо, нестерпно — як одбувати каторжний термін без рішенця?.. Втім, декому вдається жити й так. Точніше — багатьом. Ще точніше — дедалі більшому й більшому числу людей.

Саме це й називається цивілізаційною кризою. Дві тисячі років тому це звалося трохи інакше — ознаками кінця світу, тільки що для нашого інформаційно замотеличеного вуха ті застережні слова