Читати книгу - "Навіщо Україні НАТО"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Проти спроб підірвати монополію НАТО на гарантування безпеки в Європі активно виступають такі країни, як Велика Британія, Італія, Португалія, Нідерланди, Данія, а також усі члени НАТО з числа країн Центральної і Східної Європи, які в 2004 р. стали й членами ЄС. За словами прем'єр-міністра Великої Британії Тоні Блера, «не може бути, щоб ці сили (автономні сили ЄС) були конкурентами НАТО або діяли за умов, відмінних від тих, коли НАТО обрав невтручання». Уряди держав Центральної і Східної Європи переважно скептично висловлюються про можливий оборонний потенціал Європи та побоюються, що співпраця по вісі Росія-Франція-Німеччина підважить їхню безпеку.
Противники формування автономних від НАТО європейських збройних сил підтримують розвиток європейської оборонної складової в якості підсилення оборонних зусиль НАТО. Матеріалізацією цієї тенденції стали дві головні події: затвердження на Берлінському самміті міністрів оборони ЄС Європейської ідентичності безпеки і оборони, «здатної діяти автономно, але не відокремленої» від НАТО; а також підписання 13 грудня 2002 р. Декларації з європейської політики у галузі безпеки і оборони. Декларація підкріплює так звані механізми «Берлін плюс» (започатковані на зустрічі міністрів закордонних справ НАТО у Берліні в 1996 році та остаточно затверджені в березні 2003 року), що складаються з чотирьох елементів:
• гарантований доступ ЄС до механізмів оперативного планування НАТО;
• передбачення можливості використання Європейським союзом колективних ресурсів та спроможностей НАТО;
• можливість застосування механізмів військового командування НАТО в Європі в ході операцій під проводом ЄС, зокрема перебування представника ЄС на посаді заступника Верховного головнокомандувача Об'єднаних збройних сил НАТО у Європі;
• ухвалення такої системи оборонного планування НАТО, яка б передбачала наявність сил для операцій під проводом ЄС.
Росія має власний інтерес у створенні автономної європейської оборонної політики, оскільки за таких умов міжнародна вага Росії, з її військовими можливостями, суттєво зросте. Президент Росії В. Путін заявив, що «партнерство Російської Федерації і Європейського союзу має включати організацію всеєвропейської системи безпеки, базовану на європейських силах, без ізоляції США, але й без їхньої монополії на континенті». У разі витіснення впливу США Росія знову зможе грати роль великої держави щодо самих держав ЄС, які часто мають відмінні конкуруючі інтереси.
Між тим, при будівництві власної оборонної системи європейські держави змушені враховувати не лише факт наявності у США значно більш розвинутого ядерного потенціалу стримування, але й той факт, що США тривалий час інвестували в безпеку свою і НАТО більше, ніж усі європейські союзники разом. Так, скажімо, оборонні витрати США і європейських членів НАТО становили відповідно: в 1980 р.— 143 і 112 мільярдів доларів США, у 1985 — 258 і 92 мільярди, у 1990 р.— 317 і 196 мільярдів, у 1995 р.— 279 і 186 мільярдів, у 1998 р.— 270 і 174 мільярди, у 2006 р.— 490 і 243 мільярди. За таких умов створення оборонних сил Європи означатиме консервацію відставання європейських держав від США. За деякими даними, таке відставання становить щонайменше 20 років.
Таким чином, намагання створити автономну від НАТО систему безпеки в Європі ще кількадесят років не матимуть успіху через брак коштів та зацікавлення у більшості членів ЄС. Хоча такі спроби тривають.
Тож розвиток самостійної оборонної складової у межах Європейської політики безпеки і оборони в середньостроковій перспективі, тобто в найближчі 10—15 років, є малоймовірним. Це зумовлено відсутністю в держав ЄС достатньої мотивації для додаткового гарантування безпеки, в умовах успішного захисту в НАТО, а також браком ресурсів для створення системи безпеки, співмірної за надійністю з НАТО. Ядерні сили держав ЄС, значно менші за ядерні сили США та Росії, ближчими роками не можуть бути радикально підсилені кількісно і якісно.
Спроби реалізації Європейської політики безпеки та оборони в межах ЄС зумовлені насамперед зростанням політичних амбіцій таких держав Європи, як Франція та Німеччина. Однак, розширення ЄС за рахунок держав Центрально-Східної Європи, які наполягають на зміцненні партнерства зі США у сфері безпеки, послаблюють ідею створення європейської структури у сфері оборони, автономної від НАТО. Розширення ЄС у 2004 р. підвищило ймовірність розвитку оборонної складової ЄС саме як доповнення до НАТО.
II. УКРАЇНА I НАТО2.1. Чому Україна не Швейцарія?
(Або проблематичність нейтралітету в українських умовах)
Вади нейтралітету для конкретних українських умов є очевидні.
Геополітичне становище України (наявність загрози висунення територіальних претензій; сусідство з двома більш потужними у військовому сенсі країнами — Росією і Туреччиною (причому Росія є ядерною наддержавою); наявність поблизу кордонів України зон воєнних конфліктів та нестабільності (Північний і Південний Кавказ, Придністров'я) зумовлюють брак реалістичної перспективи для України самостійно забезпечити свою безпеку, за умови здачі Україною ядерної зброї.
Європейські країни традиційного нейтралітету (Австрія, Швеція, Швейцарія) не можуть розглядатися як зразок для України. Специфікою названих країн є те, що вони територіально перебувають в оточенні демократичних країн, які належать до НАТО та ЄС. Загроза виникнення збройного конфлікту навколо цих держав є мінімальною.
У
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Навіщо Україні НАТО», після закриття браузера.