Читати книгу - "Дівчата зрізають коси. Книга спогадів"

телебаченню (до цього я їй говорила, що сиджу в Краматорську, веду статистику і нікуди не виходжу). І от тоді я вже замислилась. Там такий шквальний вогонь був — нас просто розстрілювали, і ще б один міліметр, один рикошет — і все, мене не було б… Страх потім був, звісно, але все ж мета моєї роботи його притуплювала. Після того випадку на дузі й через те, що залишалося дві доби до ротації, мені сказали: «Все, більше жодних виїздів, сиди і займайся документами».

На виїзди ми одягали чорні костюми, аби відрізнятися від військових і не бути подразниками для протилежної сторони. Зброї ми із собою не брали. Такі правила. На лінію розмежування я ходила лише двічі — у станиці Луганській та Щасті — аби передати й забрати тіла.

Також доводилося шукати або транспортувати загиблих з боку противника. Але до їхніх тіл в мене немає жодних емоцій. Про мертвих — або добре, або нічого. Для мене це були просто тіла людей, які треба передати на протилежний бік. Більше того, ми ставилися до їхніх загиблих по-людськи. Одного разу нам це навіть допомогло. Коли ми передали загиблого на Маріупольському напрямку в труні, вони були спантеличені, бо звикли думати, що українці — це якісь бездушні істоти, які дітей розпинають, а тут таке людське ставлення… Вони були вражені й передали останки двох наших військових, котрі загинули ще в 2014 році, які ми потім відвезли на судово-медичну експертизу, аби встановити їхні імена.

Морально дуже важко було забирати наших військових. Дуже запам’яталося, як ми в Щасті забирали військового, який загинув на Світлодарській дузі 18 грудня 2016 року. Коли ми розкрили тіло, поряд стояв хлопець, який навчався разом із загиблим. Його очей у цей момент я не забуду ніколи. Він такий бадьорий був весь час, а коли побачив мертвого побратима — відійшов, і сльози в нього текли, хоча він намагався їх приховати. Оце найгірше і найскладніше. Бо не так важко працювати з тілом або навіть із рештками, як дивитися в очі рідним або друзям померлого. Це невимовно тяжко.

Найскладніше було привезти сина батькам. Бачити горе матері, батька. Дехто звинувачував нас у смерті своїх дітей. Неможливо уявити, що вони відчували в той момент. Був випадок, коли хлопець загинув від вогнепального поранення в голову. Після такого обличчя дещо деформується. Ми привезли його, а батьки кажуть: «Це не наш син. Навіщо ви нас дурите? Що ви робите?!» Довелося доводити, що ні, це справді їхня дитина. І лише дядько того військового подивився й каже: «Так, це справді він». Почав заспокоювати… От як цим батькам в очі дивитися? Поки вони не побачать тіло, в них іще живе якась надія — а раптом це помилка? Всі до останнього сподіваються на диво. А потім ти бачиш, як ця надія вмить обривається, і в очах — порожнеча. Просто наче іскорка життя в них згасає. Для мене це було так, ніби дивишся в очі людині, що помирає в тебе на руках…

Бувало, звісно, і навпаки. Були дуже вдячні рідні, передусім тих хлопців, чиї тіла довго не могли повернути додому. Проходив час, і люди встигали усвідомити втрату і дещо примиритися з тим, що їхнього сина, брата, чоловіка чи батька вже немає. Дехто вже втратив надію поховати тіло. Для багатьох було полегшенням, що це чекання закінчилося. Був випадок, коли ми везли останки загиблого ще в 2014-му році. Я сиділа поряд з його дружиною, ми разом його везли додому, з Дніпровського моргу в Харків. У такі моменти дуже важко знайти потрібні слова, хочеться щось сказати, але не знаєш, що. І от тоді ми їхали з дружиною загиблого військового кілька годин, і я не знала, про що з нею заговорити. Просто говорила, як мені на той час здавалося, різні небилиці, але їй, здається, тоді вони були потрібні. Потім вона дуже нам дякувала як за допомогу в транспортуванні, так і за моральну підтримку. Ми намагалися допомагати не лише з евакуацією, ексгумацією або транспортуванням загиблих додому, а й з оформленням документів, яких дуже багато потім потрібно.

Моя ротація тривала близько трьох місяців. Якби запропонували знову працювати — я б однозначно погодилась. Я готова. Кожен має робити те, що він може якісно зробити. І якщо я можу бути корисною, я б охоче поїхала ще на одну ротацію. Та є одне дуже вагоме для мене «але» — чоловік би мені однозначно заборонив. До речі, свого коханого чоловіка — десантника, майора Олега Дундука — я зустріла на війні, під час цієї самої ротації. Як кажуть, усе, що відбувається в нашому житті, не просто так.

Після того випадку на Світлодарській дузі, коли мене посадили трохи за документи, зателефонували офіцери цивільно-військового співробітництва з волонтерами і запропонували мені привітати місцевих дітей з новорічними святами, а потім передати листи дітей захисникам. Я, звісно, погодилась, бо не з тих, хто може довго всидіти на місці. Після привітань їм треба було заїхати в Піски, куди поїхала і я. Там я й зустріла майбутнього чоловіка. Познайомились, спілкувались, бачилися, звісно, рідко. Я намагалась у рідкісні вихідні приїздити до нього, спочатку як дівчина, а потім як дружина. Побралися ми в жовтні 2017-го. Звісно, військове життя, воно «веселе» — вже рік, як ми подружжя, але я усе ще зустрічаюсь із чоловіком лише час від часу. Та сподіваюся, що скоро ми вже будемо разом.

Чекати коханого з війни, як і будь-якій жінці, мені дуже важко. Особливо непросто, коли ти сама військова і знаєш усі нюанси. Людина, яка там не була і не знає, що таке війна, сприймає це все якось більш абстрактно. А коли я знаю, що в будь-який момент може «прилетіти»… Це важко дуже, але я завжди трималася. Я ніколи не показую, що хвилююся, бо розумію, що йому важко. Єдине — завжди йому повторюю: «Ти ж пам’ятаєш, що ти тепер не сам?» З іншого боку, те, що ми — родина військових, це добре, знову ж-таки, бо я розумію всі нюанси. Він каже: «Я на виїзд». І я не дошкуляю йому дзвінками, а чекаю